Частина 2

Сонце кривавим диском закотилося за гострі шпилі хребта, фарбуючи небо в колір запеченої крові. Орда зупинилася так само раптово, як і почала свій рух. Еліана ледь не вилетіла з сідла, коли Торґал різко осадив жеребця. У вухах усе ще стояв гул копит, а все тіло перетворилося на один суцільний згусток болю.

Варвар легко зіскочив на землю, не виявляючи ні краплі втоми. Його чоботи важко гупнули об каміння. Не кажучи ні слова, він простягнув свої величезні руки зі шрамами, вхопив Еліану за талію і буквально зсунув її з коня. Її ноги, затерплі від багатогодинної скачки, підкосилися, щойно торкнулися ґрунту. Вона б упала прямо в порох, але він на мить притримав її за лікоть, даючи знайти рівновагу, а потім сухо відпустив.

— Розбивайте табір! — гаркнув Торґал, і його голос луною відбився від скель. — Моє шатро — на узвишші. Мерщій!

Еліана завмерла, притискаючи до грудей розрізаний ліф своєї колись розкішної сукні. Те, що вона побачила, приголомшило її. Вона очікувала хаосу, п’яних криків та безладу, про які подейкували в її королівстві. Натомість перед нею постала ідеально злагоджена машина.

Сотні чоловіків діяли як єдиний організм. Ніхто не сперечався, ніхто не барився. За лічені хвилини в повітрі злетіли каркаси наметів, затріщали перші багаття, а важка чорна юрта вождя виросла на пагорбі, наче за помахом чарівної палички. Дисципліна цих «дикунів» лякала більше за їхню лють — це була сила, яку неможливо здолати.

— Ходімо. Час годувати мою здобич, — Торґал безцеремонно вхопив її за руку вище ліктя і повів до центрального вогнища.

Він сів на низьку колоду, застелену вовчою шкурою, і потягнув її за собою, змусивши сісти прямо на землю біля своїх ніг. Навколо збиралися воїни, їхні обличчя в заграві вогню здавалися демонічними масками. Еліана відчувала на собі їхні погляди — цікаві, оцінювальні, голодні. Вона втиснула голову в плечі, намагаючись стати якомога непомітнішою.

Торґал взяв у одного з підлеглих грубу дерев’яну миску, наповнену чимось гарячим і димно-пряним. Там було соковите м’ясо з дивними травами та корж, просочений жиром.

— Їж, — він буквально всунув миску їй у руки. Його палець зі шрамом випадково торкнувся її долоні, і вона здригнулася, наче від удару струмом.

Еліана дивилася на їжу крізь пелену переляку. Її весільна сукня, ще вранці сліпучо-біла, тепер була вкрита шаром сірого пилу, плямами кінського поту та бризками багнюки. Перлини на подолі потьмяніли, а розрізаний корсет безвільно звисав. Вона виглядала як зламана порцелянова лялька, яку кинули в болото.

— Я... я не голодна, — прошепотіла вона, не зводячи очей із миски.

Торґал нависнув над нею, затуляючи собою світло багаття. Його тінь була величезною.

— Мені байдуже, що ти відчуваєш, пташечко. Якщо ти не їстимеш — ти не витримаєш завтрашнього переходу. А я не збираюся везти через гори мертве тіло. Ти повинна мати сили, щоб служити своєму вождю. Їж. Це наказ.

Еліана повільно, тремтячою рукою, взяла шматочок м'яса. Вона відчувала, як сотні очей стежать за кожним її рухом. Кожен шматок ставав колом у горлі, вона ковтала його через силу, борючись із нудотою та бажанням просто закричати. Вона розуміла: зараз вона їсть не для того, щоб жити, а для того, щоб належати йому.

Варвар спостерігав за нею, повільно попиваючи щось із важкого кубка. На його обличчі не було ні жалю, ні тепла — лише холодне почуття власності. Коли вона змогла проковтнути ще кілька шматків, він раптом простягнув руку і витер краплю жиру з її підборіддя своїм грубим великим пальцем.

— Ось так, — тихо промовив він, і в його очах на мить спалахнув небезпечний вогник. — Звикай до смаку моєї землі, принцесо. Іншого життя у тебе більше немає.

Він мовчки тягнув її за собою, і Еліана ледь встигала переставляти затерплі ноги. Коли полог юрти опустився за їхніми спинами, навколо запала густа, майже відчутна на дотик напівтемрява, просякнута запахом диких трав і звіриного тепла. Єдина свічка, що тріпотіла на низькому столі, відкидала на стіни довгі, хижі тіні.

Торґал відпустив її руку так різко, що вона ледь не впала. Не звертаючи на дівчину уваги, він почав роздягатися. З глухим гуркотом на вовчі шкури впали масивні наплічники, за ними — важкий нагрудник, посічений у боях. Кожен рух варвара був буденним, але в цій буденності ховалася загроза.

Потім він розвернувся і крок за кроком почав насуватися на неї. Еліана втиснулася в шорстку стіну, відчуваючи, як серце божевільно б’ється об ребра. Його погляд зупинився на її сукні — колись розкішній, а тепер перетвореній на брудне, пильне шмаття.

— Це опудало заважає тобі рухатися, — прохрипів він, простягаючи свої величезні, вкриті мозолями руки до її плечей.

— Не треба... благаю, припиніть! — вигукнула вона, намагаючись відштовхнути його долоні. Вона судомно вхопилася за залишки шовку, її пальці побіліли від напруги, намагаючись захистити останній бар’єр своєї гідності.

Торґал навіть не здригнувся. Він просто не зважав на її опір. Його рука зі шрамом залізною хваткою перехопила обидва її зап’ястя, відводячи їх убік одним легким рухом. Іншою рукою він блискавично вихопив ніж. Еліана заціпеніла, заплющивши очі в очікуванні болю, але почув лише різкий, наче постріл, тріск тканини.

Він не роздягав її — він просто різав. Лезо пройшлося по важких шарах оксамиту та пишних під'юбниках, зрізаючи їх під самий корінь. За мить велетенська спідниця весільного вбрання опала до її ніг безформною купою. Еліана залишилася стояти в одній лише тонкій полотняній сорочці, що ледь сягала колін. Вона тремтіла так сильно, що зуби цокотіли.