Частина 1

Ранок весілля не приніс сонця. Небо над королівством Елдорія затягнуло низькими, попелястими хмарами, що обіцяли важку, задушливу грозу. Еліана стояла на кам'яному постаменті у своїх покоях, розвівши руки в боки, наче розіп’ята.

Чотири служниці, бліді й мовчазні, чаклували навколо неї. Вони не розмовляли — у палаці вже тиждень панувала тиша, як у домі, де лежить небіжчик. Чути було лише свист корсетних шнурів. Еліана відчувала, як кожним ривком служниці вичавлюють із неї повітря. Її ребра стогнали, серце калатало десь у самому горлі.

— Тягніть сильніше, — прошепотіла вона, заплющивши очі. — Я хочу задихнутися раніше, ніж побачу його.

Але служниці лише злякано перезирнулися. Вони знали, що чекає на принцесу.

Весільна сукня була витвором мистецтва і водночас знаряддям тортур. Важкий білий оксамит, гаптований тисячами дрібних перлин, холодив шкіру. Спідниця була настільки широкою, що Еліана ледь могла пересуватися. На шию їй одягли масивне золоте намисто — символ її статусу, який зараз здавався ошийником раба.

Вона підійшла до вікна. Далеко за високими мурами міста, там, де закінчувалися зелені луки й починалася руда, поїдена сонцем прерія, здіймалася стіна куряви. Вона була величезною. Сотні вершників наближалися до столиці. Це не був урочистий ескорт. Це була орда.

Еліана бачила, як виблискують на світлі їхні довгі списи. Вона чула — чи їй здавалося, що чує — низький, вібруючий гул горнів, зроблених із рогів степових буйволів. Від цього звуку в неї затерпли кінчики пальців.

— Вони вже тут, — прошепотіла наймолодша служниця, вронивши срібний гребінь. Дівчина впала на коліна і розридалася, затуливши обличчя руками.

Еліана не плакала. Її жах був надто глибоким для сліз. Він закам’янів усередині, перетворившись на холодний ком льоду в самому центрі грудей. Вона розуміла: її батько, король Альрік, здався. Він віддає свою єдину доньку варварам, щоб ті не спалили місто. Вона — розмінна монета. М'ясо, кинуте вовкам, щоб вони вгамували голод.

Двері покоїв розчинилися. Увійшов батько. Його корона сиділа криво, а руки, що стискали скіпетр, помітно тремтіли. Він не міг подивитися доньці в очі. Його погляд блукав по підлозі, по розшитих подолах її сукні.

— Еліано... час, — його голос був сухим і ламким, як старий пергамент. — Вождь Торґал чекає біля головної брами. Він відмовився входити до міста. Каже, що наші стіни тхнуть слабкістю.

— Він правий, батьку, — відповіла Еліана. Її власний голос здався їй чужим, наче говорила не вона, а привид. — Ми і є слабкість.

Вона підібрала важкі спідниці й рушила до виходу. Кожен крок відгукувався металевим дзвоном коштовностей. Вона йшла на свою страту, і кожен коридор палацу, кожен знайомий гобелен на стіні тепер здавався їй ворожим. Вона відчувала на собі жалісливі погляди гвардійців, які відверталися, коли вона проходила повз. Ніхто не оголив меч, щоб захистити її. Ніхто не вигукнув протесту.

Коли вона вийшла на парадний ґанок, сонце нарешті пробилося крізь хмари, але воно не гріло. Воно висвітлило площу перед палацом, де вишикувалися тисячі людей. І за кованими решітками воріт вона побачила їх.

Скарди. Племя Вовка. Вони сиділи на своїх низькорослих, жилавих конях, наче вросли в сідла. Їхні обличчя були замазані сажею та жиром, волосся залетене в тугі коси, прикрашені пір'ям та кістками. Від них віяло такою первісною, дикою силою, що повітря навколо, здавалося, закипало.

У самому центрі зграї стояв кінь, чорніший за найтемнішу ніч. Вершник на ньому був величезним. Його плечі закривали обрій. На ньому не було сорочки, лише важкий плащ із вовчої шкури, накинутий на одне плече. Його шкіра була кольору старої міді, поцяткована білими лініями шрамів.

Це був Торґал.

Він повільно підняв голову. Його очі, жовті, як у хижака, зустрілися з поглядом Еліани. У цей момент вона вперше відчула те, що люди називають «смертним жахом». Її коліна підкосилися під вагою сукні. Вона зрозуміла: те, що вона вважала «життям», закінчилося тут, на цих сходах. Далі була лише темрява, запах поту та крові.

Торґал вишкірився, оголивши міцні білі зуби. Він не зняв шолома, не вклонився. Він просто підняв руку, вказуючи на неї масивним пальцем, і проревів на всю площу:

— Ведіть ! Я хочу встигнути до заходу сонця виїхати з цього гнилого місця!

Еліана здригнулася. Кожен нерв у її тілі кричав: «Тікай!», але ноги слухняно зробили перший крок вниз по сходах. Прямо в пащу звіра.

Еліана робила кожен крок так, ніби під її ногами була не кам’яна плитка палацової площі, а тонкий лід над чорною прірвою. Важкий поділ сукні, обтяжений тисячами перлин, чіплявся за кожен нерівний камінь, наче намагався втримати її, не пустити до того жаху, що чекав попереду. Сотні очей містян були прикуті до неї, але вона бачила лише його.

Торґал не ворухнувся, поки вона не підійшла впритул до його велетенського коня. Тварина — вугільно-чорний жеребець із роздутими ніздрями — грізно пирхнула, обдавши обличчя дівчини гарячим, вологим диханням, від якого пахло сирим м'ясом і диким степом. Еліана заклякла, відчуваючи, як по спині пробіг крижаний піт.

Варвар повільно, з якоюсь хижою лінивістю, простягнув їй свою праву руку. Це була не рука аристократа, що звикла тримати перо чи келих вина. Це була справжня лапа звіра. Широка долоня була вкрита грубими мозолями від меча, а через усю тильну сторону, від зап’ястя до вказівного пальця, тягнувся потворний, рваний шрам — слід від пазурів, що назавжди врізався в його темну, засмаглу шкіру.