Частина 4

Торґал прокинувся задовго до світанку, але не ворушився. Він слухав тишу гір, переривчасте дихання воїнів за межами намету і... її голос.

Еліана металася уві сні. Її слова були тихими, але в цій ранковій напівтемряві вони різали слух, наче крик.

— Не треба... — прошепотіла вона, і її тіло напружилося під його рукою. — Забирайся геть... іди...

Її пальці, побілівши від зусилля, судомно стиснули руків’я кинджала. Вона тримала його так міцно, ніби це була єдина соломинка, що відділяла її від безодні сновидінь. Торґал спостерігав за цим кілька секунд. Він бачив страх, який не зникав навіть у нестямі, і бачив небезпеку: уві сні вона могла випадково полоснути себе або його, навіть не усвідомлюючи цього.

Він повільно, з надзвичайною обережністю, накрив її кулак своєю величезною долонею. Його пальці м’яко, але непохитно розтиснули її холодні пальці, забираючи сталь.

— Не треба з ним спати, пташечко, — його голос прозвучав низько, з хрипкою ранковою втомою. — Це небезпечно. Можна поранитися, так і не зустрівши ворога.

Він легенько струснув її за плече. Еліана розплющила очі. У її погляді не було миттєвого жаху, який він очікував побачити. Натомість там була лише безкрая, важка втома. Вона дивилася на нього каламутним поглядом, ніби намагаючись згадати, де закінчується нічне марення і починається ця реальність зі шкур і залізного тепла.

Вона виглядала так, ніби заснула лише пів години тому, і, судячи з темних кіл під очима, це могло бути правдою. Ніж тепер лежав у руці Торгала — він крутив його, розглядаючи гравіювання на лезі, а потім просто відклав убік, наче непотрібну іграшку.

— Ти кричала, — констатував він, підводячись на лікті. Його зашитий бік, здавалося, більше не завдавав йому клопоту. — Хтось дуже сильно хотів до тебе дістатися у твоїх снах, що ти так вчепилася в цей шматок металу?

Еліана мовчала, відчуваючи, як кожна клітинка тіла налита свинцем. Вона бачила свій ніж у його руках і те, як легко він його забрав. Весь її «захист» розсипався від одного його дотику, поки вона була безпорадною у власному страху.

— Мені снився дім, — нарешті видавила вона, сідаючи і відчуваючи, як паморочиться в голові. — І ви. Ви були там всюди.

Торґал коротко, сухо хмикнув.

— Тоді це був не сон, а пророцтво, — він підвівся, оголюючи торс, і простягнув їй руку, щоб допомогти встати. — Вмивайся. Холодна вода вижене твоїх привидів краще за сталь. Нас чекає дорога, а ти ледь тримаєшся на ногах. Якщо почнеш падати з сідла — прив’яжу тебе до себе, і тоді твої сни стануть реальністю на весь день.

Еліана проігнорувала його протягнуту руку. Вона підвелася сама, хоча стіни намету на мить хитнулися перед очима, і почала швидко вдягатися, намагаючись не дивитися в його бік. Кожен її рух був різким, гарячковим. Вона вийшла до гірського струмка, що протікав неподалік, і занурила обличчя в крижану воду. Холод обпік шкіру, але не вигнав важкість із голови. Вона швидко переплела косу, затягуючи пасма так туго, що шкіру на скронях приємно защеміло — цей біль допомагав триматися в реальності.

За сніданком панувала тиша, переривчаста лише шкварчанням залишків м’яса на вугіллі.

— До вечора будемо вдома, — кинув Торґал, не дивлячись на неї. Він уже був повністю зібраний, і його рана, здавалося, затягувалася з надлюдською швидкістю.

«Вдома». Це слово прозвучало для Еліани як вирок. Вона знала, що його «дім» — це не палаци з мармуру, а безкрайній степ і шатра, де вона стане остаточною полонянкою.

Всю дорогу вона відчайдушно боролася зі сном. Сонце припікало, мірний крок коня заколисував, а втома минулої ночі тиснула на повіки свинцевими гирями. Вона здригалася щоразу, коли її голова починала безвільно схилятися, і випрямляла спину, впиваючись нігтями в долоні.

Торґал спостерігав за цими тортурами кілька годин. Нарешті його терпець увірвався.

— Досить, — відрізав він.

Він перехопив поводи однією рукою, а іншою просто обхопив її за плечі й силоміць нахилив її корпус назад, притискаючи до своїх грудей. Еліана спробувала пручатися, але він тримав її міцно, як скеля.

— Відпочинь, пташечко, — прохрипів він їй у саме вухо. — Твій опір смішний. Спи, інакше...

Він на мить замовк, і в його голосі з’явилася та сама глузлива іскра.

— ...інакше я зупиню весь загін посеред цієї пустки, змушу воїнів танцювати весільні танці навколо нас, а тебе змушу співати їм колискові до самого ранку. Уяви, як безглуздо ти виглядатимеш, намагаючись потрапити в ноктюрн під їхній регіт.

Еліана на мить завмерла. Уява малювала жахливу картину: вона, принцеса, співає серед натовпу диких, замурзаних воїнів, які знущаються з її голосу. Це було настільки абсурдно і водночас принизливо, що вона відчула, як до щок прилив жар. Вона знала, що він цього не зробить — вождь не став би так ганьбити свій авторитет, — але сама думка про такий публічний сором змусила її на мить здатися.

— Я не буду співати, — пробурмотіла вона, вже відчуваючи, як тепло його тіла остаточно розслабляє її.

— Тоді заплющ очі й замовкни, — м’яко наказав він.

Вона більше не сперечалася. Під мірний тупіт копит і захистом його важкої руки, Еліана нарешті провалилася в глибокий, безпам’ятний сон. Торґал же лише міцніше стиснув поводи, дивлячись уперед на горизонт, де вже починали вимальовуватися перші юрти його табору.