Частина 3

Вітер на гребені перевалу став настільки лютим, що здавалося, він хоче здерти шкіру з обличчя. Еліана заплющила очі, намагаючись сховатися в комір своєї куртки, але холод прошивав наскрізь.

— Терпи, пташечко, — прохрипів Торґал їй у саму потилицю, притискаючи її до себе ще міцніше. — Це скоро мине. За перетином буде ліс, там дерева тримають небо, і вітер не такий зухвалий.

Спуск був стрімким. Невдовзі розпечене каміння змінилося вогкою землею, а простір навколо почав стискатися — вони в’їхали під густу тінь прадавніх сосен. Повітря тут було важким, пахло смолою та гнилим листям. Стало тихо, але ця тиша не приносила спокою. Вона була напруженою, наче натягнута тятива.

Еліана почала тривожно озиратися по боках. Кожен шелест кущів, кожна тінь між стовбурами здавалися їй загрозою.

— Не крутися. Дивися вперед і тримайся за мене, — коротко кинув Торґал. Його голос став іншим — холодним і зібраним.

Він не просто тримав її — він почав буквально ховати дівчину у своїх обіймах. Його вільна рука перехопила її за плече, притискаючи її голову до своїх грудей, наче намагався закрити її власним тілом від усього світу.

Раптом ліс вибухнув криками. З-за дерев вискочили постаті в брудному одязі — лісові розбійники, що спокусулися на багату здобич. Повітря прошила перша стріла, за нею — свист сталі.

Еліана здригнулася, коли Торґал одним рухом вихопив свій величезний меч. Вона бачила, як лезо майорить прямо перед її очима, виблискуючи холодною смертю. Кожен удар варвара супроводжувався глухим звуком, від якого холонуло всередині. Вона бачила бризки гарячої крові, що злітали з клинка, бачила розлючені обличчя нападників, які миттєво зникали під копитами їхнього жеребця.

Вона заплющила очі так міцно, що аж заболіли повіки. Заховала обличчя в його вовчий плащ, вдихаючи запах його шкіри, змішаний із залізом. Еліана майже не дихала, боячись, що будь-який рух приверне до неї смерть. Відчувала лише, як напружуються його м’язи і як здригається кінь під ними.

Бій закінчився так само швидко, як і почався. Почувся тупіт відступаючих ніг і важке дихання воїнів орди. Еліана відчула, як Торґал повільно опускає меч.

— Все, — вимовив він. Його голос був важким від адреналіну. — Відкрий очі.

Вона повільно підняла повіки. Навколо панував хаос: тіла нападників на землі, а поруч — один із воїнів Торгала, що тримався за закривавлене плече. Його обличчя було блідим, але він мовчав, не видаючи жодного стогону.

Еліана все ще була заціпеніла, її пальці судомою звели його плащ. Вона забула, як дихати, її легені немов зацементувалися.

Торґал відчув це. Він нахилився до неї, і його рука, все ще гаряча від битви, обережно, але владно повернула її підборіддя до нього. Його обличчя було зовсім поруч, на щоці — невелика пляма чужої крові, а очі горіли диким, первісним вогнем.

— Дихай, — наказав він тихо, майже лагідно, але з тією ж невідворотною силою. — Чуєш? Дихай, пташечко. Ти жива. Я не дозволив їм торкнутися тебе. Вдихни... ось так.

Вона нарешті зробила судомний ковток повітря, і сльози, які вона стримувала весь цей час, нарешті покотилися по її щоках. Він не витирав їх — він просто тримав її, даючи відчути свою непохитну силу в цьому лісі, повному смерті.

Еліана різко відвернулася, до болю закусивши губу, щоб стримати схлип. Вона не хотіла, щоб він бачив її слабкість у цю хвилину. Її погляд ковзав по понівеченій лісовій галявині: нерухомі тіла в брудному одряб’ї, розтоптана трава і коні... Коні, що залишилися без господарів, сполохано іржали, метаючись між стовбурами сосен, поки врешті не розчинилися в гущавині, лишаючи по собі лише відлуння тупоту.

Торґал відчув її стан. Він повільно розтиснув залізні обійми, даючи їй той самий простір, за який вона так запекло боролася раніше. Але тепер цей простір здавався їй холодним і незатишним.

Варвар важко зітхнув, і Еліана почула дивний, вологий звук. Він почав злазити з сідла, але цього разу його рухи не були такими блискавичними. Коли його чоботи торкнулися землі, він на мить спіткнувся, спершись плечем об бік жеребця.

— Злізай, — хрипко кинув він.

Він простягнув їй руки, щоб допомогти, як і завжди. Еліана обережно сковзнула вниз, відчуваючи під своїми долонями його гарячі плечі. Але щойно вона опинилася на землі, її погляд упав на його лівий бік.

Торґал важко осів на коріння старої сосни, важко дихаючи. Його обличчя зблідло, а на лобі виступив холодний піт, але голос залишався непохитним, коли він вигукував накази своїм воїнам.

— Розбийте тимчасовий табір! — прохрипів він, стискаючи зуби від болю. — Перечекаємо тут, поки сонце не мине зеніт. Треба підлататися... Перев’яжіть поранених, напоїть коней. Рушимо далі, щойно кров перестане хлюпати під чоботи.

Його люди кинулися виконувати наказ із тією ж лякаючою швидкістю, що й раніше. Але Еліана майже не бачила їх. Вона стояла за крок від нього, заціпеніла, дивлячись, як темна пляма на його боці стає дедалі більшою. Її пальці мимоволі стиснулися в кулаки.

В її голові, наче зграя сполоханих птахів, закрутилися чорні думки. Страх за власне життя, який на мить відступив під час бою, повернувся з новою силою, але тепер він був іншим.

«Якщо він помре... що буде зі мною?» — ця думка обпекла її холодом.