Мур-моменти #5

Вітаю, любі читачі і читачки!

Зігріємося в ці холодні дні з теплими мур-моментами з моїх книг?) ❤️

Обирайте найсолодші для себе!

(І, звісно, запрошую до своєї історії в процесі “Сорок тижнів з колишнім”)

Мур 1:

— Ти чому голий?

Не зовсім голий, звичайно, у штанах, але без сорочки.

— Бо не одягнувся. — Звучить логічно. — А ти чому під дверима? Хочеш в туалет?

— Ні, я… Я з кухні йшла.

— Ясно. Взагалі-то я сорочку залишив у вітальні, в такому вигляді готував тобі сніданок і заходив у ванну, якщо ти не помітила.

— А, справді? Ну, я… була сонною.

Оце твердження, що Орест напівголим готував мені сніданок, змушує мій живіт запалати. Знала б, що такі справи, прокинулася б раніше.

Він дивиться на мене примружившись. Пасма вологого волосся спадають йому на чоло, а на плечах ще блищать не витерті як слід краплі води. Мій рушник висить перекинутий через його шию, і це стає ще одним плюсиком до цієї післядушевої сексуальності, якою Орест зараз пашить.

— Ліно? — Він робить крок, нахиляється до мене так близько, що чую теплий подих на своїй скроні.

— Так, я тут, — белькочу і піднімаю на нього очі.

Мене криє. Від близькості до його шкіри, від самої його присутності. Від щетини, об яку хочеться потертися, і від волосся, в яке б зараз занурити долоню. А особливо від широких грудей, які так і манять, щоб до них притулитися.

Я важко ковтаю і помічаю, що Орест дивиться на мої губи. Навіть замружуюсь на мить, відчуваю, що його долоня лягла мені на потилицю, пальці пірнули у волосся. Він нахиляється ще, але не для поцілунку, ні. Зачіпає носом мочку мого вуха, треться об шию. І вдихає гучно.

— Ти пахнеш так само, — шепоче.

— Як?

— Тобою.

— Оресте, я…

— Нічого не кажи. Я тільки подихаю тобою і піду, бо мені вже час. А ти вагітна. І не можна. Тобі треба лежати. Я подихаю і піду.

Читайте книгу тут.

Мур 2:

— Спочатку ми маємо дещо перевірити. Ходи за мною, — рівно, тихо промовив він і відвернувся, щоб кудись йти.

— Куди ми? — спитала вона навздогін.

— У мою спальню.

Орисю пересмикнуло. Часу сумніватися й запитувати щось не було, мовчки попрямувала за ним. Лев йшов не озираючись, стишив крок лише перед самими сходами і, зачекавши на неї, галантно пропустив її вперед.

— Ліворуч. Моя спальня — передостанні двері по коридору.

Вона зауважила, що це інше крило будинку, не те, в якому її поклали спати минулого разу. Обережно ступала півтемним коридором, у якому, реагуючи на рух, вмикалися настінні світильники у формі свічок. Враження було таке, наче вони йшли середньовічним замком у доелектричну добу.

Лев порівнявся з Орисею, зупинився перед своєю спальнею і, відчинивши двері, знову пропустив її першою. Вона зробила крок у темряву, й так і не встигла зауважити, що він зробив, щоб у кімнаті мляво засвітилися настінні світильники поруч з ліжком.

Спальня вражала контрастом з іншими кімнатами, які вона відвідала. Орися очікувала побачити ліжко з балдахіном і різьбленим узголів’ям, пастельні чи коричневі відтінки, кришталеві люстри і пишну класику у всіх формах та деталях. Натомість це була типова чоловіча спальня. Якщо точно, спальня дуже багатого чоловіка. Ні, вона не бувала раніше в чоловічих спальнях, але уявляла їх саме так. Величезне ліжко з постіллю гранітного кольору, шкіряне крісло в кутку, взагалі багато-багато шкіри, стримані світильники, чорні тумбочки і шафа… Стиль нагадував щось середнє між лофтом і модерном. На мить Орися дозволила собі забутись і вже розтулила рота, щоб зробити комплімент дизайну, але Лев повернув її до реальності трьома словами:

— Лягай на ліжко.

— Що? — Вона повернулась до нього лицем і часто закліпала.

— Кажу, ляж на ліжко.

— Але ж ми… ми ж ще не одружені.

Він здійняв одну брову. Не завдав собі клопоту більше повторювати чи пояснювати, просто дивився й чекав.

Орися здалась. Змусила свої ватяні ноги наблизитись до ліжка. Скинула туфельки й повільно лягла, відчувши, як спина втонула в м’яких покривалах. У горлі пересохло, а губи потріскались, так що ворухнути ними було боляче. Тому мовчала й чекала.

Лев наблизився тихими кроками і сів поруч, на край ліжка. Задуманим поглядом провів по всьому тілу Орисі з ніг до голови. Вона вкрилася сиротами навіть під одягом. У лимонному світлі ламп її шкіра здавалася мармурово-блідою. Він підніс руку, а тоді торкнувся пальцями прожилок вен на згині її ліктя.

Якби горло не так пересохло і дозволяло говорити, вона пожартувала б, чи точно Лев не зібрався брати в неї кров для аналізів. А так тільки й могла, що намагатися рівно дихати і прислухатись до себе.

Його пальці були теплими-теплими. Вони помандрували вгору плечем до того місця, де починався рукав футболки, й зупинились. Лев просто розглядав її хвилину чи дві, а потім повільно-повільно нахилився. Його очі, його губи наблизились, і її рівне дихання завмерло.

А він навіть не збирався щось сказати чи пояснити! Тепер вже зблизька, з відстані лічених сантиметрів, розглядав її обличчя. Легко, майже невідчутно погладив бліду щоку, й лиш тоді подався ще вперед.

Орися заплющила очі. Не знайшла сил розтулити потріскані вуста, але Лев зробив це сам власними губами. Спочатку він бережно, ніжно торкнувся і завмер. Вичекав, прислухався до реакції її тіла. Орися не сіпнулась, не подалась до нього, але й не спробувала втекти від поцілунку, тож він несильно прикусив її нижню губу і відтягнув, щоб проникнути язиком в тепло її ротика.

Читайте книгу тут.

Мур 3:

— Знаєш... Якби ми оце зараз були у фільмі, то було б два варіанти, що це за фільм.

— Які? — Остап звів брови.

— Романтична історія або... трилер.

— Трилер?.. Щось типу фільму про маніяка, який вдає з себе добренького, запрошує маму з донечкою пожити в себе, а потім творить різні погані речі?

— Угу.

Він сперся на спинку свого крісла. Повернув обличчя до Миросі і довго дивився, перш ніж сказав:

— Ти боїшся. Я надто підозріло виглядаю зі своєю маніакальною турботою?

— Просто ми не у фільмі. Я доросла дівчинка і розумію, що просто так, за самі гарні очі, у житті нічого не отримуєш.

— Це не за просто так. І не за гарні очі. Хоча вони у тебе більше, ніж просто гарні, — неймовірні.

— А за що тоді?

— Я розумію, про що ти зараз думаєш. Усі чоловіки хочуть від жінок одного. Так?

— А хіба ні?.. Тобі від мене потрібно щось інше?

— Це навіть образливо, що ти про мене такої думки.

Мирося прикусила губу. Пошкодувала про свої слова, бо Остап такого не заслуговував, він ще жодним чином не перейшов межі, не розпускав рук, не натякав на непристойності. Він же не Петро Іванович.

— Вибач. Просто поясни мені. Я ж відчуваю, що щось є, що це все не просто так.

— Ох вже ця ваша жіноча інтуїція. Дай подумати...

Остап спробував віджартуватись, поводився максимально невимушено і весело, хоч душа була не на місці. Він відсунув своє і її крісла трохи назад, а тоді потягнувся до Миросі, наблизився, залишаючи між ними лічені сантиметри відстані. Вона інерційно виставила між ними кордон — підняла паперову склянку з чаєм, торкнулась губами кришечки, наче зібралась пити.

— Щось нічого не спадає на думку, коли ти так близько. Назву тобі свою ціну іншим разом, — сказав Остап, дивлячись їй у вічі. У душу.

А тоді, не зміщуючи погляду, трішки нахилився і торкнувся губами її пальців, що стискали склянку. Невагомий, ніжний поцілунок на фалангах видався магією, здатною зупиняти час. Він не забирав губ кілька секунд, але ті секунди здалися Миросі вічністю. І вона страшно боялась, що ця вічність закінчиться. Дивилася на Остапа, зовсім забула, про що говорили, що хотіла сказати чи спитати. Серце наче прокинулося від летаргічного сну, кричало: "Гуп-гуп!".

Читайте книгу тут.

Мур 4:

Раптом світло планшета згасло і вимкнулася приліжкова лампа. Руслан порухався, а тоді опинився надто близько – обійняв зі спини, тісно втискаючи її спинку у свої груди. Одна його рука ковзнула під її шию, інша опинилася на одному з пагорбів грудей – через тонку тканину у долоню втискалася гостра вершинка. Поліна інерційно сіпнулася, але він тихо сказав:

- Не бійся, нічого я не роблю, засинай.

- Я так не засну.

- Заснеш. Звикай вже до того, що я можу тебе торкатися. Не довічно ж стримуватимуся…

Не довічно. Достатньо хоча б до того часу, коли вона підготує все для втечі. Поліна затамувала подих, а тоді зрозуміла, що нічого не відбувається. Він розмірено дихав поруч, обіймав, їй було тепло. І все. Не огидно, не неприємно, не страшно. Н-і-ч-о-г-о. Хіба що трохи беззахисно. Це вперше у житті сподобалося почуватися перед кимось беззахисною, знаючи, що цим не скористаються.

Вона заплющила очі, пробуючи якщо не заснути, то принаймні вдати, що намагається.

- Зроби глибокий вдих, - прошепотів Руслан. – А тоді затримай дихання, порахуй до семи і видихай ще стільки ж часу – це допомагає заснути.

Поліна нічого не відповіла, але зробила, як він казав. Не вірила, що допоможе, але все ж повторила вправу кілька разів і відчула, як м’якне тіло…

Читайте книгу тут.

❤️Мур-моменти 1

❤️Мур-моменти 2

❤️Мур-моменти 3

❤️Мур-моменти 4

Нагадую:

Найсвіжіші новини, опитування, подарунки, спілкування зі мною — у моєму телеграм-каналі.

Моя сторінка у фейсбуці

Моя сторінка в інстаграмі

Моя сторінка в тік-тоці