1. Принц

Поліна замкнулася у своїй кімнаті і, притулившись до дверей, видихнула. Щось точно відбувалося. До шостої, навіть у суботу, дядько рідко буває вдома. Або зайнятий з роботою, або десь випиває з такими ж бандитами як сам.

Чому бандитами? Треба вже бути геть наївною, щоб вірити у чесність дядькового бізнесу. Чесні люди не мають у своєму підпорядкуванні стільки пикатих громил, від одного погляду на яких тремтять жижки. Чесні не знаходять у лічені години людину в іншому місті, навіть якщо вона тікала попутками і замітала за собою усі сліди.

Чому він так вчепився у неї лещатами? Що такого поганого сталося б, коли б вона жила своїм життям? Поїхала б у Київ, вчилася б, де хотіла, а не де він сказав…

«Ти ж моя єдина кровиночка», - каже дядько, навіть не приховуючи іронії. Нахабна брехня, але правди Поліна досі не змогла нащупати.

Скільки ще так жити? За нею постійно хтось наглядає. В університет і назад – на авто з водієм, жодного кроку вліво, жодного кроку вправо. На все треба дозвіл.

Вона перевірила, чи замкнула двері за собою, і поплелася до ліжка. Попри замок на дверях, навіть ця кімната, не говорячи про весь будинок, – не надто надійне місце. Це її в’язниця. Якби ж був хоч єдиний спосіб утекти! Вона схопилася б за нього, як за рятівну соломинку.

За вікном сяяло сонечко, перші числа вересня буди теплими і рум’яними, та настрою це не додавало. Яка різниця, що там за погода за ґратами клітки? Хіба не байдуже, сонечко на вулиці чи апокаліпсис, коли ти прищемлена у пастці, а вибратися – ніяк?

Вона ледве відпросилася на пів дня пройтися книгарнями, мовляв, для покупки книг на новий навчальний рік. Інакше б просиділа весь день у цих стінах, як і безліч інших днів.

Після останньої спроби втечі минув рік, але рани від того випадку ще не загоїлися. Вона мовби досі відчувала на щоці слід від ляпаса, у вухах досі лунали погрози. Пригадала, яким чужим здавалося тіло і яким затуманеним був розум після ін’єкцій.

Ні, нізащо, ще раз такого не переживе.

Перед очима пронеслися усі попередні спроби врятуватися з цього пекла. І навіть та, найвідчайдушніша, коли вона навмисне накликала на себе дядьків гнів. Коли гостра коцюба приземлилася на її спині. Поліна тоді гадала, що якщо піде з таким у поліцію, її точно врятують. Наївна! Її дядько дружить з поліцією. Так дружить, що якийсь особливо підлабузливий поліціянт говорив з нею так, ніби вона несповна розуму, а тоді привів додому і вручив дядькові просто у руки.

Інколи Поліна думала: може й справді у неї не все гаразд з головою? А якщо все навколо – її хвора уява? Хіба у житті так буває?

Але шрами на душі і тілі не брехали. Це пекло було справжнім. Їй треба залишатися сильною і хитрою, щоб знайти з нього вихід.

У двері постукали, і дівчина інерційно сіпнулася.

- Ти там? – пролунав басовитий голос дядька.

- Так, тут, - пролепетала і на ватяних ногах підійшла до дверей.

Мить повагалася, перш ніж відчинити, але врешті набралася сміливості і повернула замок.

Дядько насупив брови і огледів її з ніг до голови. Він був вищим на якихось пару сантиметрів, тому вона завжди стояла перед ним з опущеною головою, не бажаючи зустрічатися поглядами.

- За годину у нас буде гість, - сказав дядько. – Нафарбуйся, одягни гарну сукню.

Поліна мовчки кивнула. За останні два місяці це вже третій гість, який приходить у їхній дім і якому дядько її представляє. Не покидало почуття, що це оглядини. До того ж… у неї були причини боятися дядькових гостей.

- Спускайся вниз, коли зберешся, - докинув він і пішов геть.

А якщо справді оглядини? Тілом пробіглася неприємна тривога.

Вона розчахнула шафу і вибрала перше-ліпше вбрання. То була легка віскозна сукня блідо-блакитного відтінку, якраз під колір її очей. Зсередини гризли підступні шашелі, підбурюючи на якийсь вибрик. Могла б, як фантазувала, вийти до дядькового гостя у чомусь вульгарному, намазюкатися чорними тінями і поводитися так, щоб осоромити його.

Але часи, коли вона була здатною на подібне, скінчилися. Сил на безглузду боротьбу більше не залишалося – щоразу такі спроби боротися закінчувалися провалом, забирали у неї більше і більше свободи. Удари і нейролептики кого завгодно переконають. Тож хай так. Якщо він хоче, щоб племінниця була хорошою дівчинкою, вона буде хорошою дівчинкою.

І збиратиме сили на фінальний ривок.

Поліна сіла за косметичний столик, глянула в дзеркало і тихо сказала до себе вголос:

- Він не безсмертний, колись це закінчиться. Іноді вихід з’являється тоді, коли не чекаєш.

Втішала себе такими фразами щоразу, коли здавалося, що терпіти несила. Втішала себе сама, бо більше було нікому.

Навіть Катя, єдина подруга, яка залишилася, точніше, з якою дядько дозволив дружити, ніколи її не втішала. Звісно, навіть для неї Поліна – єдина кровиночка супербагатого підприємця Наконечного, його люба обожнювана племінниця.

Найдужче засмучувала необхідність грати виставу на людях. Грати перед усіма. Навіть перед так званою подругою, яка просто заздрить. Поліна з задоволенням помінялася б з нею місцями. Проте навіть не намагалася пояснити Каті справжній стан речей – люди, які випадково все дізнавалися, потім мали великі проблеми і обходили Поліну як чумну.

Вона нанесла туш, від чого очі кольору ранкового неба стали ще виразнішими в овалі чорних вій. Якраз фарбувала губи світло-рожевим блиском, коли почула голоси з коридору. Схоже, дядьків гість уже приїхав.

Поліна тихо підійшла до дверей, голоси за якими віддалялися, а тоді почула, як зачинилися двері у дядьків кабінет. Вона знала цей звук, розпізнала б його з тисяч інших, відрізняла навіть від скрипіння будь-яких інших дверей у домі.

А тоді сіла на ліжко, глянула на годинник і стала чекати.

Ще років три тому мріяла про казкового принца з «Попелюшки» чи «Сплячої красуні», який прийде її визволяти, забере від дядька і захистить. Але потім якась п’яна жінка на весіллі, куди Поліну поволік «турботливий дядечко», сказала одну правильну річ.