Мур-моменти #4

Вітаю, любі читачі і читачки!

Продовжуємо рубрику з мур-моментами❤️ Обирайте книгу для читання сьогодні!

(І, звісно, запрошую до своєї історії в процесі “Кохання починається з обману”)

Мур 1:

— Ай, припини!

— Чому це? Я ж лише хочу візуалізувати сцену з твого улюбленого фільму!

Вона вискнула і засміялась, коли я потягнув її на себе, а я теж не втримався, хотів здаватися грізним і серйозно налаштованим, але пирхав зо сміху. Не зогледівся, а ми вже сміялися як ненормальні і борсались на ліжку, доки я нарешті не здолав її, спіймавши і підім'явши під себе. Персик впав на підлогу, покотився.

Данині зап'ястя, які притискав до ліжка, здалися мені тонкими й ніжними, майже дитячими. Я послабив захват, щоб не наставити синців. Останні смішки ще зривалися з її губ, а я вже замовк, віддихувався й дивився, як чарівно виблискували її зіниці у світлі, що падало з люстри. З мене так і рвалася пропозиція все-таки не псувати персика, але скористатися іншим методом для тієї ж справи. Змовчав, щоб Дана втретє за вечір не критикувала моє “пікаперство”.

— Ти важкий, — прошепотіла вона досміявшись.

— Наступного разу фільми обираю я.

— Хто сказав, що наступний раз буде?

— Я сказав. Буде.

— Але ми ще цього разу не додивились…

— Тоді обирай щось інше, бо я не збираюся далі дивитись цю пургу про персик.

Дана знову заливисто засміялась, і я спіймав себе на тому, що мої вилиці зводить від широченної усмішки.

Читайте книгу тут.

Мур 2:

— Не метушись, все добре.

Він дивився на неї знизу вверх, задерши голову. Поклав руки на талію Марійки і всадовив собі на коліна.

— Сідай, так буде зручніше.

Вона знітилась, ковтнула важко. Зазирнула йому у вічі, що були близько-близько. У тьмяному освітленні вітальні Богданові очі здавалися геть темними, але в них виблискували яскраві вогні. Може, то було лише відображення люстри, але вигляд мало заворожливий.

Насилу відвівши очі, Марійка торкнулася ватним тампоном розрізу впоперек брови.

— Не пече?

— Скажено, — Богдан не сіпнувся, але відповів чесно. — В аптечці не знайшлося перекису чи хлоргексидину?

— Я вибрала те, що найболючіше.

— Тоді, мабуть, ти рада, що мені дісталось.

Вона заперечно мотнула головою. Не зводила погляду з брови, старанно обробляла рану, зосередилась на ній, аби тільки знову не дивитися в очі Богданові.

Він підніс руку, спіймав її зап'ястя і відвів убік. Нічого не казав, і Марійка здалась — подивилась на нього. Відчула, як тепла долоня торкнулася її лопаток, ковзнула вниз до талії, перестрибнула на стегно і зупинилася аж на коліні. Богдан притулив її до себе тісніше, іншою рукою обійняв.

— Ти приємна на дотик, — його голос прозвучав тихо, ніжно.

— Це все… новий пеньюар.

— Ні, я про твою шкіру.   

— А, ну… Я… Дякую.

Її очі були на рівні його очей, її подих — на рівні його подиху. Богдан подався вперед обережно, повільно. Мазнув губами по її вустах. Майже цнотливо, ледь відчутно. Й відхилився так само обережно. Дивився пильно. Чи не налякав?

Марійка не сіпнулась і не відхилилась. Хіба що її передпліччя вкрилися гусячою шкірою. Несвідомо розтулила вуста й не запідозрила, яким закличним був той порух.

Богдан погладив долонею її щоку, а тоді посунув руку на її потилицю й потягнув на себе. Не грубо, але сильно.

Читайте книгу тут.

Мур 3:

— Розкажи, як ти почувалася ці два дні без мене, — змінює тему Данило, піднімаючи пальцями моє підборіддя.

— Погано. Дуже. Я не думала, що буде так важко. Мені тебе бракувало.

Я кілька хвилин розповідаю про все, що зі мною трапилося за ці два дні, описую, як почувалася. Завершивши розповідь, тихо наважуюсь: 

— Можна спитати?

— Так.

— Ти за мною не скучив?

— Ходи сюди.

Данило всадовлює мене на свої коліна, кладе мою голову на своє плече. Обіймає міцно. Втикаюся носом у його шию. Його шкіра пахне бергамотом, імбирем, прянощами. Ніздрі приємно лоскоче. Мені ще ніколи не було в його руках так затишно, спокійно, рідно. Він наче відчуває, як зараз потребую його обіймів, дає мені те, чого хочу. І те, чого хоче сам.

— Не переодягайся більше перед незаштореним вікном.

Тобто? До чого це?.. Мені треба кілька довгих секунд, щоб дійшло: Данило приїздив. Приїздив під наш будинок в надії побачити мене! Не витримав... То хто з нас ще мазохіст? Кого він покарав двома днями мовчання?

— Я скучив.

Мені починає здаватися, що у ньому сидить дві окремі людини — мій господар і одержимий мною хлопець. Чи маю я шанс на щасливе "разом" хоч з одним з них?

— Якщо ти не хочеш зупинитися, ми підемо далі, Ярино, — каже він тихо.

Читайте книгу тут.

Мур 4:

Рука Валентина опустилась занадто низько на талії Лесі. Вона завела свою руку назад, посунула вгору його долоню, але за кілька секунд Валентин знову повернув її на попереднє місце. Більше я не слухав Оксани. Пішов прямо на танцювальний майданчик.

— Далі Леся танцює з братом.

Я поплескав Валентина по плечу і звільнив її з його рук. Гадаю, він все зрозумів. Підняв руки долонями вперед.

— Без питань, — і пішов геть, криво посміхнувшись.

Я не питав, чи хоче Леся танцювати зі мною, просто притягнув її до себе, і вона слухняно вклала пальці в мою долоню.

— Дякую, — сказала, потягнувшись до мого вуха.

Шкіру приємно обдало теплом її подиху. Я мимоволі перестав злитись, тож мій докір звучав, мабуть, не дуже загрозливо:

— Казав же тобі триматись від нього подалі. Будь обачною з чоловіками.

— З усіма?

— Так.

— І з тобою?

— Я твій брат.

Музика була гучною, тому ми мало не кричали, щоб чути одне одного, говорили, близько нахиливши голови. Очі Лесі були за кілька сантиметрів від моїх очей, її губи були близько. Вся вона, така ніжна, тендітна, маленька у моїх руках, була близько. Занадто.

Пісня завершилась якраз вчасно. Леся зробила крок назад і сказала:

— Ти не відповів. Ти мій брат, але ж теж чоловік.

— От і маєш відповідь.

Гурт почав грати якусь нову запальну пісню, і ми відійшли подалі. Леся зголодніла, та й я теж, тому вирішили поїсти. Під стіною був сервірований шведський стіл з закусками, а місця за одним з круглих столів для мене і моєї супутниці були позначені.

Вечір плавно перетікав у ніч. Я не помічав, як за розмовами, знайомствами, келихами ігристого спливали години. Говорив з одним київським суддею, коли помітив, що Леся поруч позіхає. Глянув на годинник — третя ночі.

— Стомилася? Хочеш спати?

— Було б непогано.

— Тоді ходімо відпочивати.

— Я можу піти у номер сама, а ти розважайся, якщо хочеш...

— Ні. Краще разом.

Ідея залишити її в номері саму і далі "розважатись" з усіма цими нудними людьми здалась мені абсурдною. А ще — тривожною. Раптом, доки я тут буду, до неї завітає Валентин?

Я попрощався з суддею, знайшов Валентина і подякував йому за гарний вечір (хоча згадуючи його руку на талії Лесі, хотілося врізати). А тоді ми пішли.

Я хотів взяти окремий номер для Лесі, але у холі нас розчарували — вільних номерів не залишилось.

— Може, в нашому номері раптом два ліжка? Або якийсь диван є, — припустила Леся, коли ми крокували коридором.

Читайте книгу тут.

❤️Мур-моменти 1

❤️Мур-моменти 2

❤️Мур-моменти 3

Нагадую:

Найсвіжіші новини, опитування, подарунки, спілкування зі мною — у моєму телеграм-каналі.

Моя сторінка у фейсбуці

Моя сторінка в інстаграмі

Моя сторінка в тік-тоці