Глава 14.

Марк.

Слова батька, гнів у його очах і чергова згадка про насильство — спрацьовує, як потужний тригер, справлятися з яким я не в змозі. Чхати на натовп роззяв, чхати та церемонію. Усе, чого я хочу зараз понад усе, — роздерти його на шматки. Як у той день, який я ніколи не забуду. У той день, коли на моїх очах та при цілковитій байдужості до цього процесу матері, батько бив Леру.

Я повернувся з тренування раніше й мені пощастило це побачити… саме пощастило, бо я так і жив би в невіданні й не знав, що моя завжди весела Лера піддається такому насильству майже щодня.

Я накинувся на батька не думаючи і вперше в житті підняв на нього руку одним поштовхом відкидаючи від своєї тендітної сестри.

— Я тебе знищу, виродок! — горланив він уперіщившися потилицею в шафу з материними статуетками, які миттю після поштовху полетіли на підлогу та розбилися вщент.

— Ти знаєш, стільки вони коштують, Марк?! Це рідкісна колекція, такої у світі існує всього дві! І ти щойно знищив другу! — верещала поряд жінка, яку я чомусь досі називаю матір’ю.

— Лер, Лер, подивися на мене…

Кинувши такий розлючений погляд на батьків, що вони миттю замовкли та заклякли на місці, я обережно підняв з підлоги Леру, беззвучні сльози на обличчі якої та тремтіння у всьому тілі пробуджували в мені звіра, якому хотілося перетворити кривдника сестри в суцільне кроваве місиво.

Тільки страх за Леру та її стан зупинив мене від того, щоб вбивати один за одним свої кулаки в тіло, яке колись, може, і любило нас, але ні я, ні моя сестра цього точно не пам’ятає.

У той день я забрав сестру з дому на свою квартиру. Я знав, що батьки не залишать це просто так і, надавши Лері допомогу та залишивши з нею Костиля, мого найкращого друга та брата, якому я довіряю, як собі, я повернувся додому. Повернувся продовжити те, що при Лері навіть розлючений я робити не хотів.

У той вечір я побився з батьком так люто, що ні охорона, ні патруль поліції не змогли розщепити наші намертво зціплені на шиях одне одного пальці.

Пам’ятаю, як щось важке вдарилося по моїй потилиці і світ навколо із червоно-лютого став чорно-пустим… Темрява наступала відбираючи в мене сили на боротьбу. А батько, який нарешті дістав перевагу в нашому двобої, скористався моїм станом і одним ударом зламав мені щелепу.

Я провів тиждень в ізольованій камері. Мені, як собаці, кидали воду та щось поїсти, ніби знущаючися: я не міг ні говорити, ні пошевелити щелепою.

На другий тиждень до мене впустили Микиту та його батька, адвоката. Саме вони добилися того, щоб мене показали лікарю. У звичайну камеру мене переводити не поспішали, оскільки непокоїлися, що батькові щури захочуть передати мені привіт. Ох, я був би радий. За тиждень самотності моя лють лише росла і я так хотів розім’яти свої кулаки, побитися та випустити пар. Якщо не можу дотягнутися до батька — то хоча б його псам дупу надеру.

— Марк, послухай!

Втретє за десять хвилин Владислав Леонідович, батько Костиля, намагався донести до мене всю серйозність ситуації, у яку я вляпався. Звучало щось про реальні терміни, суд, заяву, умови… Мені було чхати на все. Тільки одна людина й одне питання не давало мені спокою.

Однак не встиг я роззявити свою зламану щелепу, якій ця маніпуляція зовсім не сподобалася, — найкращий друг нарешті розповів:

— Я не знаю, як Лера, Марк, і це найстрашніше… Її забрали додому, ти розумієш? Вона одна вдома з твоїм паскудним батьком! А ти сидиш тут і не хочеш вислухати, що ми з моїм батьком втовкмачуємо у твою дурну голову!

Якби міг — зламав би вже сам свою щелепу. Цього разу від власної тупості.

Дивлюся на Микиту та його батька з повною готовністю вислухати їх та дістатися до Лери якомога швидше.

— Твій батько забере свою заяву і тебе випустять в той же день, якщо ти, по-перше, відмовишся від спадку…

Я заричав, бо сміятися на в змозі, глухим страшним звуком. Стара наволоч… Він думає, мені треба його гроші?

Погляд мого друга та партнера в наших невеликих, але успішних бізнес-проєктах, красномовніше будь-яких промов. Він знає, що на батькові гроші мені чхати. У мене вже давно свій, альтернативний спосіб заробітку. І батько цього не знати теж не може. Що ж, подавися своїми брудними гидкими грошима.

— Кажи, — ціжу крізь стиснуті зуби випитуючи в Костиля, яка ж головна умова батька.

— Мінімум до 18 років Лера буде жити в одному будинку з батьками.

Хмикаю так голосно і знову хочу розреготатися срашним сміхом. В одному будинку, тату? І кому ти зробиш гірше?

Батько Костиля в той же день передав моєму батькові, що я погоджуся на умови. 

Наступного дня до мене припхався юрист уже від татуся. Я підписав усе, що можна було, лише б вони відчепилися від мене, випустили та дали змогу побачити сестру та бути поряд із нею.

Тирани не виправляються — я чудово це розумів. Тому щойно я повернувся в наше сімейне затишне гніздо — передусім перевірив Леру, а потім пішов до батька, який через синці та переломи ребер працював у дистанційному режимі.

— З’явився? — пирхнув він так голосно та роздратовано, що мої кулаки невільно стиснулися. — І чого тобі?