Інтрига номер 10. Любов за прайсом або трійка, яка коштувала мільйони.

— Льоня, чому трійка з біології. Ти ж позориш мене в школі. Що про мене будуть казати -"яка з мене вчитель, якщо навіть рідний син не вчиться"?! Синочок, Льонічка , ти  ж мій син. Мені теж було важко, проте я отримала вищу освіту. Ти ж не дурний хлопчик, візьмись за розум!  

Марина Миколаївна тихо позіхнула і відклала ручку вбік. Уся її суворість раптом зникла, поступившись місцем м'якій, майже беззахисній материнській ніжності. Вона підвелася зі стільця, підійшла до сина і лагідно, обережно торкнулася його міцного підліткового плеча, заглядаючи в очі. Вона щиро, з усіх сил намагалася достукатися до нього.

Її голос звучав тихо, з тими особливими теплими інтонаціями, які зазвичай змушували людей відкриватися. Марина Миколаївна знала, як підібрати ключик, і зараз тонко хитрувала, маніпулювала — звісно ж, виключно заради його власного блага, як вважала сама.

— Ти ж уже дорослий, усе розумієш, — продовжувала вона, загладжуючи комірець на його сорочці, ніби намагаючись приборкати цей бунтарський дух. — Без освіти ти просто не зможеш заробити грошей. Світ жорстокий, сину. Тобі ж підростеш, захочеться сім'ю... Тобі ж подобаються дівчата? Але дівчата зараз хочуть бути забезпеченими, вони шукають надійне плече, статус, диплом. Жінки люблять успішних, а успіх без навчання не буває.

У цей момент, сама того не помічаючи, вона суперечила власним переконанням. Прагнучи вберегти сина, вона малювала йому світ, де жіноча прихильність — це товар, який обов'язково треба купувати дипломом, грошима та статусом. Вона вкладала в його підліткову голову жорсткий поділ: з одного боку — правильні, чисті дівчата, які чекають на достойного і забезпеченого чоловіка, а з іншого — реальність, де кожне почуття має свою раціональну ціну.

Намагаючись будь-якою ціною змусити сина вчитися, Марина Миколаївна вмить забула про власні суворі настанови та заповіді. Вона сама не помітила, як перекреслила свій колишній жорсткий поділ жінок на дві категорії — чистих, цнотливих берегинь та брудних, легкодоступних мисливиць за наживою. Прагнучи намацати слабке місце хлопця, мати власноруч зруйнувала цей ідеал і виставила весь жіночий рід звичайним товаром, який купується лише за гроші та високий статус.

Леонід слухав цей лагідний, заколисуючий шепіт, але всередині нього нічого не тануло. Навпаки, ці тихі слова проникали вглиб і застигали там важким бетоном. Його намагалися навчити жити, але навчили лише одному: якщо навіть мати каже, що дівчатам від чоловіка потрібне лише забезпечення, значить, щирої любові просто не існує.   

І в цьому холодному, прагматичному світі, який малювала Марина Миколаївна, залишалася лише одна безпечна зона. Сама того не розуміючи, вона закладала в сина переконання: у нього є лише вона. Одна-єдина рідна, щира людина на всій землі, яка любить його просто так, безкорисливо, нічого не вимагаючи натомість, окрім цього клятого навчання. Тільки материнська любов була справжньою, а все інше поза межами їхньої тісної хрущовки — фальш, розрахунок та гра за правилами, де виживає лише найсильніший.                

Хоч як Марина Миколаївна намагалася достукатися до сина, хоч як м'яко маніпулювала та переконувала, класичне шкільне навчання Леоніду просто не давалося. Це було його особистим прокляттям, його щоденним тихим болем, який він ретельно ховав за маскою байдужості. Хлопець чесно намагався. Годинами сидів над підручниками, вчитувався у нескінченні абзаци з біології, хімії, геометрії, але ці літери залишалися для нього просто знаками. Його розум працював інакше. Він не міг змусити себе зазубрювати теорії, які не мали жодного практичного застосування в тому реальному, жорсткому житті, яке він бачив за вікном хрущовки.

Це безсилля перед шкільною програмою неймовірно заїдало його амбітне его. Леонід за своєю природою був запеклим, впертим до нестями. Якщо він брався за щось, то мав бути найкращим, першим, абсолютним лідером. А тут, у стінах школи, де його мати була авторитетною, шанованою вчителькою, він почувався аутсайдером. Невдахою, який своїми трійками кидав тінь на її бездоганну репутацію. Кожен розчарований погляд Марини Миколаївни бив по його чоловічому самолюбству дужче за будь-які кулаки вуличних підлітків. Він бачив, як вона зітхає над його щоденником, і всередині все стискалося від пекучого сорому та глухої люті на самого себе. Він так сильно, до щему в грудях, хотів, щоб вона нарешті ним пишалася. Хотів почути просте, омріяне: «Ти мій найкращий син, Льоня».

Але це місце «найкращого» вже давно й міцно було зайняте.

У сусідній кімнаті, під світлом точно такої ж настільної лампи, слухняно шелестів сторінками молодший брат Ігор. Золота дитина. Гордість родини. Ігореві навчання давалося без жодних зусиль, ніби він народився з умінням догоджати вчителям та системі. Мама, як це часто буває в сім'ях, де один із дітей безпроблемний, майже всю свою увагу, ніжність та душевне тепло віддавала меншому. Вона хвалила його за кожну п'ятірку, за кожен успішно написаний реферат, притискала до себе і посміхалася тією щирою, світлою посмішкою, якої Леонід не бачив уже дуже давно.

Ці німі сцени родинного затишку, свідком яких Соляр ставав щовечора, випалювали його зсередини. Молодший брат грівся у променях материнського схвалення просто за те, що був «правильним». А Леонід залишався в тіні. Його запеклий, гордий характер не дозволяв йому просити про любов чи жалітися на несправедливість. Натомість у його душі, на самому дні пораненого підліткового серця, закипав зовсім інший підпал. Хронічний, ненаситний дофаміновий голод, який вимагав негайної компенсації. Суперництво з братом переросло у внутрішню війну за материнську увагу. Якщо він не може перемогти Ігоря на полі параграфів та дипломів, він знайде інше поле бою. Своє власне. Там, де правила встановлюватиме він.