Інтрига номер 8. Материнський кодекс

       У душі Леоніда завжди панувала дивна, майже трагічна неділимість, яку він сам не міг збагнути. Його чоловіча природа була виткана з двох абсолютно несумісних стихій, які ніби вели між собою вічну війну. З одного боку, в ньому жив палкий, некерований вогонь — земна, магнетична пристрасть, що вимагала повного підкорення та чуттєвого полону. З іншого — якась майже релігійна, цнотлива потреба в чистоті, бажанні схилити коліна перед чимось вищим і бездоганним. Його найбільшим прокляттям було те, що ці два почуття ніколи не могли спалахнути до однієї й тієї ж жінки. Там, де народжувалося нестримне бажання, миттєво зникала повага, перетворюючись на холодний цинізм, не сміючи навіть подумати про земну ніжність. Цей невидимий мур, що розколов його здатність любити навпіл, не був результатом життєвого досвіду чи розчарувань. Ця болісна тріщина, яка з роками лише глибшала, була закладена в його душу набагато раніше. Вона тягнулася з дитинства, де кожне слово Головної Жінки його всесвіту мало силу закону...

     Педагогічний розум матері, зазвичай такий спокійний і звичний до будь-яких шкільних проблем, раптом дав збій, пропустивши всередину чистий, тривожний жіночий переляк. Вона дивилася на свого сина Леоніда, який підростав занадто швидко, і серце її стискалося від німого передчуття великої біди. Хлопець мінявся на очах: його плечі ширшали, рухи ставали впевненими, дорослими, а в погляді з'являлася якась особлива, важка сила, що притягувала до себе людей. Мати, з її багаторічним досвідом роботи в школі, не могла не помічати, як на подвір’ї, серед шкільної метушні, однокласниці затихали, коли він проходив повз. У цих дівочих поглядах вона бачила не просто дитячу цікавість, а той небезпечний, стихійний інтерес, якого боялася понад усе на світі.

Її охоплювала панічна, чисто материнська тривога. Леонід народився під особливим, дуже складним і палким знаком.  Цей знак наділив его внутрішнім вогнем, колосальною пристрасністю, яку важко було приховати. Хлопець був неймовірно падким на дівчат, його тягнуло до жіночої краси, і він занадто рано почав звертати увагу на протилежну стать. Мати бачила цю його слабкість, цю вразливість перед жіночими чарами й чудово розуміла: її син може легко піддатися своїм почуттям і наробити дурниць.

Вечорами, коли за вікнами старої квартири тихо шелестіли дерева, а на столі під лампою тихо цокав годинник, вона не могла заснути від думок. Жінка панічно боялася, що цей ранній, некерований потяг затягне її єдиного сина в глухий кут, зламає йому життя. Вона була переконана, що він перекреслить своє прекрасне майбутнє, випускні іспити та інститут через якусь випадкову, дурну інтрижку. Що він просто вляпається у неприємності з якоюсь легковажною дівчиною, яка сама стрибне до нього в обійми. Для неї, як для жінки суворих і правильних правил, це виглядало катастрофою, від якої сина треба було рятувати негайно.

Проте вона мала таємну, всесильну зброю. Мати зуміла вибудувати їхні стосунки так, що була для Леоніда найвищим, незаперечним авторитетом. У його житті вона значила все. Це була дивна, майже містична прив'язаність: великий, сильний хлопець, який міг одним поглядом підпорядкувати собі однокласників, перед матір'ю ставав слухняним і тихим. Вона вміла тримати дистанцію, ніколи не опускалася до криків, але її слово було законом. Леонід дивився на неї як на якесь земне божество — бездоганне, мудре й непогрішиме. Її схвалення було для нього дорожчим за будь-які підліткові перемоги, а її розчарування він боявся сильніше, ніж самої смерті. Вона була його компасом, його абсолютом.

І коли вона вирішила діяти, її слова впали на родючий ґрунт його безмежної довіри. Без скандалів, крок за кроком, вона почала вкладати в його голову прості й зрозумілі життєві істини. Вона хотіла створити у його свідомості чітку, залізобетонну межу, яка б захистила його від помилок юності, і знала, що син повірить кожному її слову.

Щовечора, коли в кімнаті ставало тихо, вона сідала поруч і заводила свої спокійні, повчальні розмови. Її голос звучав м'яко, по-домашньому, але кожне слово було зваженим і твердим. Вона пояснювала синові життя простими словами, ділячи дівчат на два абсолютно різні типи.          

    — Ти вже дорослий хлопець, Леоніде, і повинен дивитися на речі тверезо, — спокійно говорила вона, дивлячись йому прямо в очі, і він ловив кожен її подих. — Ти маєш розуміти, що дівчата бувають різними. Є такі, які не мають жодної гордості чи самоповаги. Вони легковажні, порожні, самі вішаються хлопцям на шию і бігають за кожним зустрічним. Для них головне — гульки та порожні балачки. Розумний, серйозний чоловік, який думає про своє майбутнє і хоче чогось досягти в житті, повинен просто оминати таких десятою дорогою. Не дозволяй їм крутити тобою, не витрачай на них свій час. Вони не варті твоєї уваги. Зв'язатися з такою — це просто заплямувати себе й опуститися на саме дно.

Вона робила коротку паузу, даючи синові час обдумати сказане, а він сидів нерухомо, вбираючи її мудрість як істину в останній інстанції. Потім вона продовжувала вже зовсім іншим, поважним тоном:

— Але є зовсім інші дівчата, Леоніде. Серйозні, скромні, які ведуть себе достойно і тримають дистанцію. До такої дівчини так просто не підберешся, її прихильність і повагу треба ще заслужити. Вони думають про навчання, про чесне ім'я, вони не дозволяють собі нічого зайвого і тримають себе строго. Ось таких дівчат потрібно поважати.  Вона — як ідеал, з яким можна планувати справжнє життя і створювати сім'ю. До неї не можна підходити з якимись брудними чи легковажними думками, її треба просто шанувати.

Цей суворий материнський поділ, прийнятий Леонідом із релігійним благоговінням через святий авторитет матері, назавжди розірвав його свідомість навпіл. Мати, прагнучи вберегти улюбленого сина від спокус і дурних помилок, сама того не розуміючи, власними руками насадила в його душі важкий психологічний комплекс. Оскільки вона була для нього божеством, її слова стали його внутрішньою релігією.