Глава 1. Витримати святкування

Тонкі дівочі пальчики швидко перебирали клавіші фортепіано. Під ніжні музичні коливання вона подумки створювала новий сюжет для роману. Легка усмішка прослизала на обличчі, коли заплющивши очі, бачила героїв книги, яких змалювала її уява. Ось бузковий захід, а ось невпевнені дотики долонь, ледь помітні порошинки, що злітають навколо сяйнистого каштанового волосся… І дзвінок телефону десь на обрії. Нахмурилася. Зупинила гру. Не хотілося повертатися до реальності.

— Алло, Аню? Не потурбувала?

— Ні, все гаразд, Сонечко, — нечутно видихнула, розчарувавшись, що втратить ниточку натхнення. — Щось сталося?

— Ні, мала, все чудово! — засміялася. — Хотіла виконати обіцяне та повідомити час завтрашньої вечірки.

Аня закусила губу, картаючи себе, що ніяк не може зізнатися ліпшій подрузі про небажання йти на святкування її дня народження.

— Софійко, а може, ми з тобою потім удвох посидимо? На кухні, з чаєм та тістечками, як у старі добрі часи?

— Які тістечка, мала? Мені виповнюється тридцять, а ти хочеш, щоб я відмовилася від гучного свята? — удає, що обурена.

— Ти маєш рацію, вибач. Коли мені приїхати?

— Усі почнуть збиратися після роботи, але ти можеш приїхати раніше, трохи мені допоможеш, добре?

— Так, Соню, о п'ятій буду.

— Дякую, Аню. Ти найкраща! Люблю тебе!

— І я тебе, — ледве встигла відповісти, як у трубці залунали гудки.

Із Софією Марченко Аня знайома ще зі студентських років. Завжди весела, енергійна та сповнена ініціатив, подруга отримала від Ані прізвисько Сонечко. Заміжня та матір двох дітей, вона збиралася відсвяткувати день народження так, як планувала ще зі сімнадцятирічного віку. Гучно, весело, з великою кількістю гостей. А це означає, що Ані доведеться на один вечір забути про своє звичне існування і спробувати витримати гамірне святкування.

Останні кілька років минули у цілковитій самотності. Лише книги та музика. Музика та книги. Тихі ранки з чашкою гарячої кави, тихі ночі під теплою ковдрою, щоб позбутися відчуття порожнечі.

Ні, колись, дуже давно, вона теж любила зустрічі з друзями, посиденьки та безтурботний сміх. А потім все змінилося…

«Годі думати про минуле», — видихнула, закриваючи кришку фортепіано.

Підійшовши до вікна, прочинила його і глибоко втягнула повітря, насичене гірким запахом осіннього листя та вологої землі після дощу. Заплющила очі. На диво теплий жовтень цього року! Мальовничі пейзажі, затишні кав'ярні, й щасливі люди, які існують ніби в інший від неї реальності, змушують інколи сумувати через відсутність близької людини поруч. Та вона вже звикла. Тим паче не любила скаржитися на життя. Терпляче приймала усі виклики долі.

Ранок навмисно довго не наставав. Робочий день навмисно довго не завершувався.

Нарешті, опинившись знову вдома, квапливо переодяглася зі светра та джинсів у гарне червоне плаття, накинула пальто, взула чоботи на підборах і поглянула на відбиття у дзеркалі: каштанове довге волосся завилося від вологи у хвилі, блакитні великі очі мали втомлений вигляд. Спробувала всміхнутися собі, але вийшло якось криво.

— Нічого, потерпи, це лише один вечір! — прошепотіла, повертаючи ключ у замку.

Таксі зупинилося. Розрахувавшись, ще мить сумнівалася, чи варто йти на свято попри небажання. Чи не зіпсує подрузі настрій своїм сумним обличчям? Тікати було пізно, адже з-за воріт приватного будинку вже визирала усміхнена Соня.

— Мала! — викрикнула та, підходячи назустріч. — Хвилювалася, що ти не приїдеш.

Аня міцно обняла подругу, потім простягнула пакунок з подарунком, й трохи ніяково відвела очі:

— Чесно? Я не хотіла їхати. Навіть з таксі б не вилізла, якби не ти на порозі.

— Знаєш, за що я тебе люблю, Анько? — притиснула за плече: — Так за те, що ти прямолінійна.

— Проста як двері? — пробурмотіла, переступаючи високий поріг воріт.

— Е, ні… Зовсім не проста. Навпаки.

— Годі про мене, — озирнулася, — багато людей приїхало?

Соня зупинилася, показово загинаючи пальці спочатку на лівій руці, потім на правій, а потім вхилилася до ніг, від чого Аня розсміялася.

— Уже багато, Ань. Вірю, що ти впораєшся!

Й легенько підштовхнувши її до дверей будинку, Соня повернулася до дороги, щоб зустріти інших прибулих гостей. Несподіваний вереск зупинив Аню. Вона поспіхом кинулася до воріт, злякавшись за подругу.

У напівтемряві забувши про поріг, незграбно зачепилася підбором і почала падати. Надто коротка мить, аби усвідомити, що опиниться зараз обличчям у калюжі. Всі м'язи тіла напружилися, а очі мимоволі заплющилися. Руки опинилися на чомусь м'якому, проте, міцному, щока ковзнула об щось гостре, завдаючи неприємного печіння на шкірі.

— Обережно! — почула вигук тієї секунди. — Ти як?

Крізь запаморочення вже почала розрізняти регіт Софії. Але голос… Це був не її голос. Розплющивши очі, різко вирівнялася, опинившись упритул до чоловічого лиця. Він, всміхаючись, роздивлявся зблідлу дівчину, продовжуючи тримати за талію.