Глава 23. Все могло бути добре

За довгими ніжними поцілунками не помічаю, як минає час. Девід злегка прикушує мою губу, а потім різко відпускає, кладе руку в кишеню штанів та дістає невеликий чорний оксамитовий мішечок. Усміхається, простягаючи мені.

— Що це?

— Відкрий.

Розв'язую тоненький ремінець, висипаю вміст у долоню. З подивом бачу, що це чудова срібна обручка з камінчиками, викладеними у знак нескінченності.

— Це тобі. Доказ моїх серйозних намірів на твою руку та серце... — забирає обручку, розвертає руку й, доторкнувшись до нігтя, завмирає. — Згодна його надіти?

Приголомшена таким подарунком, невпевнено киваю. Девід продовжує надівати обручку на палець. Дідько! Велика! Занадто. Бачу його цілковите розчарування.

— Біс, я ж так довго вибирав, — засмучено бурчить, — пояснював, що в тебе ніжні тонкі пальчики. А воно все одно велике.

— Нічого, я сильно схудла і рука теж, — знімаю подарунок, миттю надіваючи на вказівний палець. — Побуде тут, поки не купимо іншу.

— Несс...

— Тихіше, — прикладаю палець до його губ, — тихіше! Нічого страшного, чуєш? Все гаразд. Мені вона дуже подобається! Дякую.

Нахиляю за шию до себе та цілую. Напружена спина стає м'якше, він схиляється наді мною, розчиняючись у ніжності, яку я йому віддаю.

— Завжди знав, що знайшов добру та ласкаву дівчинку. Ти моя маленька втіха.

Девід дивиться на мене з висоти зросту закоханими очима, на мить здається, ніби це наші перші поцілунки. Ніби не було цілого спільного року, ніби знаю його всього кілька днів.

— Про що думаєш, Несс?

— Про твій погляд. Завжди дивувало, як можеш на мене дивитися. Твої очі виражають повний спектр усіх емоцій, які тільки існують. Я, немов читаю книгу дивлячись у них. Ось радість, ось образа, ось любов... — проводжу по його бровах та щоках, він заплющує очі. — На мене ніхто ніколи так не дивився.

— Тому що я захоплююся тобою…

За вікном глибока ніч, близько третьої ранку. Не можу заснути. Девід спить на розкладачці, а я вийшла на балкон покурити. Осінній холодний вітер пронизує небо вкутане в сірі дощові хмари. Десь далеко чути гуркіт грому. Потрібно виспатися, завтра буде напружений день, але сон, як на зло, не йде. У голові купа незрозумілих думок, які наче вириваються назовні.

Повертаюся в кухню, вмикаю маленький настільний світильник, беру папір, ручку та малюю беззмістовні візерунки, до тих пір, поки вся суміш у голові не складається в ланцюжок.

Перегортаю лист та починаю писати. Не знаю, що це буде. Нехай буде маленька розповідь про безглузду дівчинку, яка літала високо та низько падала. Вставала, падала та повзла далі, чіпляючись нігтями в чорний асфальт. Нехай це буде відрізок її шляху, в якому я опишу кожне почуття, кожну подряпину на тілі від падінь. Так хочеться все про неї розповісти, голосно кричати на весь світ, щоб люди звернули на неї увагу. Щоб побачили, як вона гордо підіймається з колін. Попри камені, які падають з неба, вона відкриває парасольку з ніжної, але колючої квітки та йде далі, чуючи гуркіт за спиною, над головою. Навколо неї бетонне пекло. Вона крихітна мураха. Але ж всі знають, що мурашки сильні...

Не помічаючи, як летить час, а за вікном настає світанок, пишу, наче хтось відкрив невидимий імпульс у голові, з якого виходять рядки, як ноти з рук умілого композитора.

Давно такого не було. Давно не писала нічого. Відклавши кілька заповнених аркушів, кидаю погляд на дощ, що починається. Усміхаюся та йду спати...

Прокинувшись близько восьмої ранку, одразу помічаю, що Девід вже пішов. На столі зварена кава та плитка молочного шоколаду. Знімаю обручку, кладучи її на шоколад поки буду збиратися, не хочу випадково загубити. Звертаю увагу на аркуші. Ручка в стороні, а вони акуратно складені. Читав? Напевно. Підіймаю, щоб прибрати якомога далі й забути, однак під ними лежить маленький клаптик паперу.

"Завжди знав, що ти в мене талановита. Це чудово! Не зупиняйся! Люблю. Твій адреналін"

Все-таки читав. Оцінив похвально, це приємно. З піднесеним настроєм, ховаю папери в шафі, пізніше їх викину, зараз маю збиратися.

Погода на вулиці похмура, після раннього дощику добре відчутний запах осені. Одягаю чорну сукню з коміром, ту саму, ботильйони на підборах, беру сумку. Укладаю волосся у французький завиток, випустивши кілька пасом на щоки. Наостанок прискаю парфумами "Eclat" та глибоко зітхнувши, прямую до ліфта.

Кілька годин сну не вплинули на самопочуття та стан. Я повна бадьорості, впевненості, й заряджена гарним настроєм.

— Привіт, Несс, — вигукує Кері здалеку, — тебе в кабінеті чекає Деніс, підійди...

Киваю, роблячи крок у бік прихованого коридору за дзеркальними дверима. Зробивши кілька кроків, боязко стукаю в сині двері.

— Увійдіть!           

— Здрастуй, Дене.

— О, привіт, Несс, ти як завжди, вчасно, — усміхається, простягає руку.

Деніс, Ден — це високий русявий хлопець, молодший із двох синів місис Харлі, власниці "Gemini". Він на кілька років старший за мене, одружився, коли я ще працювала тут. Обслуговувала його весілля, яке вони святкували в залі кафе. Це було красиво. Місис Харлі нас добре тоді віддячила за ідеально проведене свято. Ми з ним завжди спілкувалися на рівних, без дотримання субординації. Він говорив, що йому так легше працювати з колективом.