1. Це сталося

  Величезні масивні двері перед моїми очима повільно відчинялися. Я відчувала на обличчі подих особливо свіжого повітря. Раніше воно було зовсім не таким, а сьогодні пахло безтурботним життям. Пізніше я зрозумію, що це тільки так здавалося, але поки, хвилюючись, насолоджувалася.

«Невже я залишу це набридле місце – Школу Шляхетства?»- подумки запитала сама себе, бо ніяк не могла в це повірити.

   З правого боку від мене стояла керівниця школи місіс Міа, як завжди з кам’яним виразом та вбрана у свою чорну з білим мереживом уніформу, а з правого боку, повільно переминаючись з ноги на ногу, проводжав містер Келвін – охоронець, з яким я не готова була прощатися. Та коли двері повністю відчинилися, я перестала цих двох помічати, бо бачила лише кабріолет, який чекав на мене одну. 

  Усмішка несамовито з’явилася на моєму обличчі й очі блиснули. На хвилинку зупинилася і видихнула.

«Це сталося! За мною прийшли!» - крутилося в думках. 

   Я надто довго чекала цього моменту - майже вісімнадцять років.

    Біля авто стояла елегантна жінка, яка направила в мій бік свій виразний погляд. Я повільно наблизилася до неї, роздивляючись її руді кучері та густо нафарбовані очі, проте повність розгледіти яскраву зовнішність не встигла, бо вона квапливо підхопила мене за руку й повела до авто, наче боялася, що я передумаю.

-Нарешті! - сказала вона так, наче довго чекала зустрічі. – Я - Джулія, а за кермом мій чоловік Спенсер.

   Водій, майже лисий чоловік середньої статури, повернув до мене голову та натягнув посмішку. 

-Мене звати Еліс Стоун, - машинально представилась у відповідь.

-Ох, дитинко, нам все про тебе розповіла місіс Міа, - затріпотіла місіс Джулія. - А тепер скоріш заберемо тебе з цього жахливого місця й ти розпочнеш нове життя.

    Вона зручно вмостилася на сидінні й долонею ефектно торкнулася кучерів. 

-Ми зі Спенсером давно планували когось забрати, того для нас величезне щастя взяти тебе до нашої родини, - продовжувала вона. - Обіцяю, ти матимеш все, що тобі буде необхідно, станеш нашим найбільшим скарбом.

    Я кивнула, хоча постійно здавалося, що це сон. Було аж надто солодко для реальності, проте як же я раділа, що у мене з’явились батьки. Хай і в такому віці.

    Певна річ, біологічні батьки залишили мене у школі для сиріт ще немовлям. Та зайвий раз вже навіть не хочу гадати, чому вони так вчинили, особливо тепер.

    Наостанок ще кинула погляд до охоронця містера Келвіна, щоб попрощатися, але, на подив, він не показав своїх переживань. Дивно, ми ж були близькі. Та, мабуть, усі чоловіки такі замкнені.

    В останній раз оглянула Школу Шляхетства перед тим, як кабріолет мав зрушити. Я провела в школі все життя, але навряд буду сумувати за нею. Хіба що за міс Маріанною та мовчазним охоронцем містером Келвіном.

    Міс Маріана – одна із наставниць. Вона хоч і наймолодша серед усіх інших, але надзвичайно щира та відкрита, що стало зрозуміло після декількох відвертих розмов. 

     Раніше зі мною ще навчалася подруга Вітні, але її вдочерили менш як рік тому. І хоч я раділа за неї, але відпустити було важко. Добре лише те, що вона навідувалася, хоч і нечасто. Інші ж у школі були для мене чужими. Варто було з кимось почати спілкуватися ближче, як їх забирали в родину. Та зі мною такого досі не трапилося, хоча мені 17, а нас зі школи випускають у 18. Чесно кажучи, вже і не сподівалася, що мене хтось забере, але сьогодні все перевернулось з ніг на голову.

     Що ж, бувай колишнє життя…

За день до цього…

   Сьогодні саме у нашій школі проводитиметься загальношкільне обговорення, на яке з’їдуться представники інших подібних шкіл зі всієї величезної Ніагарії. Серед них найбільшими були Школа Честі, Школа Цнотливості та Вірності, Школа Манер і Школа Чеснот. На таких зустрічах ми обговорювали високі теми, мистецькі напрямки, біографію видатних митців і всетаке подібне. І от сьогодні вперше мені доведеться прочитати підготовлену доповідь на тему «Приємні миті життя».

   Ех, звідки нам, заручникам шкіл, знати про такі моменти? Ми ж постійно були зачинені, наче в тюрмі. Звісно, умови в нас трохи кращі, ніж там. Але звідки мені знати, як почуваються ув’язнені?

  На обговорені все пройшло, як планувалося, але після того місіс Міа викликала мене до себе в кабінет. Раніше такого не траплялося, тож тепер, прямуючи довгим коридором, роздумувала, де ж я встигла так нашкодити.

-Еліс, присядь! - наказала керівниця, коли я увійшла. – Твоя доповідь про приємні миті життя мене стурбувала, особливо з того місця, де ти почала розповідати про заморські солодощі, кольорову солодку вату, різні види ексклюзивного морозива й найдорожчі атракціони нашої Північної Ніагарії.

-Що саме вас збентежило? - зовсім не розуміла в чому річ.

-Ти так детально та емоційно розповідала про те все, що мені здалося, ніби ти все це мала можливість спробувати. Але це ж неможливо, бо ти не виходиш за межі Школи Шляхетства без наставниць.

-Так, місіс Міа, не виходжу. Я не мала змоги спробувати ті речі, про які доповідала.

-Тоді звідки знаєш найменші подробиці? - вона примружилась і влучила в мене нав’язливим поглядом.

-Прочитала в інтернеті.

-Але ви майже не маєте до нього доступу, а ти назвала усі найдорожчі атракціони Північної Ніагарії! – підвищувався її голос. - Ти щось приховуєш?!

-Інформація була із розповідей подруги Вітні, інше – лише моя фантазія та фрагменти з прочитаних книг… - розгублено пояснила, опустивши очі.

  Місіс Міа помітно розслабилася та схилилася на високу спинку свого крісла.

-Колишня учениця Вітні... Хмм… Я вже й забула про неї. Спробую тобі повірити, хоча все одно все це дивно! Можеш йти, але я не спускатиму з тебе очей, Еліс Стоун.

    Я вийшла в коридор і сперлася на стіну, звинувачуючи себе в бездумності. Так простояла, поки до мене не підійшов охоронець містер Келвін.