Розділ 14

В холі сьогодні шумно. Зустрічають Брукса, який переміг на всеукраїнському змаганні по боксу, нокаутувавши суперника в десятому раунді. Той, завдяки кому абсолютно кожен студент вважає себе особливим, немов особисто відстоював честь у поєдинку,  з’являється під бурні овації. Радий, стомлений і трішки зухвалий своєю насолодою від тріумфу. На підборідді та вилиці синці, але величність моменту треба розуміти. І зараз я бачу, наскільки тяжким та виснажливим є шлях до перемоги.

— Вітаю тебе! — обіймаю за широкий торс.

— Дякую, Кнопко. — Кладе свою широку долоню мені на талію, стискаючи, — Як сама?

Ми крокуємо коридором, залишивши позаду тих, хто так на нього чекав. І якщо я почуваюся трішки ніяково, то Захара то не хвиліє взагалі.

Я ділюся останніми новинами зі свого життя, розповідаю, про роботу, навчання та свідомо уникаю називати ім’я на літеру «Д». Бо не хочу псувати собі настрій. В цей час черв’ячок у моїй душі боляче нишпорить, а я ніяк не можу його вгамувати. Не називати ім’я, певне, недостатньо…

— Після пар я одразу до тренера на килим, тож почекати на жабенятко біля ганку не зможу, — каже він, коли ми наближуємось до моєї аудиторії.

— Добре, — насправді не впевнена, що наша афера ще має сенс, але мені дуже подобається спілкування з ним. Він немов старший брат, якого я ніколи не мала. Колись давно я думала, що знайшла його, та згодом почуття переросли у щось невідоме. А зараз… Я навіть не маю часу думати про те, — а чому на килим? Ти ж переміг! — обурено питаю через секунду, зупинившись посеред дороги.

— В моїй техніці були недоліки, які теоретично могли привести до того, щоб я програв. — Побачивши злість на моєму обличчі, Захар сміється, обійнявши за плечі, — полегше, красуня, це спорт! — розводить вільною рукою, він забавляється.

— Це несправедливість! — сперечаюсь, тому що незгідна, — Ти привіз перемогу, а маєш вислуховувати недоліки. Тебе мають вихваляти!

— Тоді на наступному змаганні я буду занадто самовпевненим і не зможу акцентувати увагу на швидкості реакції, якості підготовки і майстерності противника. І з вірогідністю вісімдесят відсотків мене покладуть на лопатки.

— Але ж ти стільки тренуєшся, — не розуміючи дивлюся на нього.

— Критичне мислення, розрахунок та правильне розуміння можливостей важливіше за силу удару. Буває виграєш через швидкість, а не тому що б’єш сильніше, розумієш?

— Майже як в реальному житті, — хмикаю я, — важливо, як витримаєш і скільки.

— А ще важливіше дати супротив і вмазати, підгадавши момент, — підморгує мені, — але аби ти не думала, що мене обділили нагородою, похвалюся — відпустили на два тижні, не зважаючи на навчання.

— Клас! Вітаю! Позачергові канікули?

— Так, з’їжджу до матері, давно не був. Не забувай тримати удар, поки мене не буде поряд, — підморгує здоровань.

— Добре, але сексуальні труси для цього одягати не буду! — посміхаюсь йому.

— Ти сказала, що я сексуальний чи мені почулось? — підіймає широку брову, поки я грайливо закочую очі.

— Це ж тільки сліпий не бачить!

— Обережніше, Кнопко, — робить крок до мене і стає впритул, — в мене чудова фантазія і накопичений тестостерон.

Відчуваю, як червонію.

— Тебе тренер чекає, Захар, — нагадую, тому що кудись не туди нас завело.

— Побачимось пізніше, красуня, — усміхається він, ведучи вражаючими мускулами, які навіть крізь футболкою виділяються.

І, підморгнувши мені вдруге, розвертається і йде потужною постаттю, широким кроком, немов криголам.

— Дарма тебе не було на останній вечірці! Стільки хлопців прийшло, гурба! — перериває мої думки Саша. Вона задумливим поглядом проводжає Брукса, але потім переводить його на мене.

— Та якось не до того, Саш, — посміхаюсь, імітуючи легкість.

— Все життя пропустиш зі своєю роботою, — звучить невдоволено.

— В іншому випадку помру від голоду. Ти б що обрала? — жартую, тому що Захар залишив після себе приємне відчуття, світле.

— Ти занадто вимоглива, Машо. Живуть якось інші, — вона дивиться на мене, немов на нерозумну дитину і це трохи дратує.

— Я не хочу, як інші. — Відрізаю — Я хочу жити добре і знаю, що для цього треба впахувати. Мене не лякає. — Хочеться скоріше припинити цю розмову, я хочу втримати світло.

Ми не зможемо порозумітися просто тому, що на різних полюсах знаходимося. Саша хоч і з не надто заможної родини, але звикла жити у достатку. Її мама працює бухгалтером у великій компанії, а тато займається роздрібною торгівлею. Вона не знає, що таке голод і пояснити, вкласти це у голову людині, яка навіть не припускає імовірності, що це можливо, я просто не здатна. Якщо не брати до уваги те, що не хочу то пояснювати. Нехай у її особистому всесвіті і надалі сяє веселка. У кожного з нас свій шлях широкий.

— Тобі в будь-якому випадку потрібно вчитися відпочивати. Я переживаю за тебе! — Сомова складає перед собою руки в молитовному жесті, і я пом’якшуюсь. Втома дає про себе знати, я занадто різко реагую.

— Розумію, проте зараз так виходить, — знизую плечима, знов посміхнувшись, — краще розкажи щось цікаве, а то я зовсім із життя випала.

Саша киває і робить глибокий вдих перед тим, як почати:

— Пам’ятаєш Дем’яна Лісовського? — вона навіть губу закушує, так не терпиться розповісти, — Звісно, пам’ятаєш, як такого можливо забути?! — змахує рукою, — так ось, у нього, схоже, щось точно є із нашою Олеською. Вони вчора разом пішли з вечірки, уявляєш? — я сковтую важкий ком і відчуваю, як тремтять пальці, а серце пришвидшує свій стукіт, — Катя бачила, як Олеся пішла за ним на балкон. Їх не було довго, — відвертаюсь, шукаючи будь що в своїй сумці, бо погляду зараз просто не витримаю. З кожним словом в мою душу ніби вливають отруту. Пелена перед очима заважає не лише бачити, а й думати. Я взагалі зараз не хочу аналізувати, — а коли вона зайшла, — чую, ніби здалеку, хоча Сомова у двох кроках стоїть, — у Олесі спідниця задрана і ґудзики на сорочці розстібнуті. Коротше, не знаю, правда чи ні, але якщо вірити Каті, то вони на балконі не просто видом на місто милувались. А сам Дем’ян, уявляєш, так на Катьку зиркнув, що вона одразу звідти вилетіла. Але вони вийшли теж, а потім взагалі пішли! Сама розумієш, не просто кататися. Гей, ти чуєш? Ото плітка, так? — щебече вона, а я, боже, ніяк не можу себе в руки взяти.