1.

Петро

— Ти дивися, як  воно вдягнулося! На животі мухи скачуть, на ногах відбитки комарів! Ганьба! — опираюся на тростинку. Дивлюся вслід прохожим й не можу повірити, що в таке лахміття можна одягатися. — Немає на вас старого доброго бука! Відшмагати б по дупці, щоб сісти не могла, тоді б не вдягалася, як представниця найдревнішої професії у світі. 

— Облиш, — Павло гупає своєю палицею по моїй, — тепер це тренд. Чим страшніше, тим модніше. Краще ходімо додому. Кортить прилягти, вже спина затекла з твоїми прогулянками. 

Підіймаймося на ноги і йдемо до під’їзду. Ну, як йдемо, пливемо зі швидкістю експрес черепахи. В сімдесят по-іншому не можна. Один невірний рух, і все: тріск в ногах, печія в шлунку, кашель, навіть хруст м’язів.  

Ех! Де моя молодість! Треба було не влаштовувати сафарі за зірочками на погони, і знайти собі другу жінку, а то від першої толку нуль, як і від сина. 

Та й він мого співмешканця толку нуль, особливо зранку. Він, як старий ламповий телевізор: пів години ні звуку, ні зображення. Нещодавно зрозумів, що хочу борщу і скандалів, але хто ж захоче старого пердуна, з пакетом хвороб на додачу.

От так і живемо. Я, генерал-майор у відставці, змушений ділити квадратні метри зі своїм товаришем, ексбізнесменом Павлом Гнатюком. 

Познайомилися ми ще років тридцять тому. Випадково. Дружимо більш як пів життя. А коли, несподівано, навіть дуууже, старість зловила за горло, вирішили жити разом, щоб гроші на дві покоївки не тратити. Перші п’ять років було весело, а зараз він як буркотливий старий дід, й ревнива жінка.

Заходимо до квартири. Павло, як завжди, присідає на софу. Потирає свій радикуліт. 

Гмикаю!

Ну що за дід! Від будь-якого болю, корчить фізіономію. 

— Чого кривишся? Ти ж чоловік! — Відразу помітно —  не служив в армії. 

— Ну вибач, бовдур!

— Так, відставити скиглення! Ти вже повинен звикнути до діагнозу. Підіймай свої капці й бігом на кухню, я зараз кави заварю, бутерброди. Може навіть легенький перекус з сальцем і цибулькою!

Говорю, а в самого аж слина тече! І попри мешти, що лікар казав. 

— Петре, тобі не можна сало. Тільки правильне харчування! — коли не треба, цей старий міх з кістками добре все пам’ятає.

— Я — українець! Справжній козак! Хочу сала! — І ніякий холестерин мене не зіб’є з пантелику! — І я тобі так скажу: ще не родилась та їжа, що буде за мене вирішувати правильна вона чи ні! 

Я господар свого життя! Хочу хворію на артрит, хочу підкормлюю холестерин. 

Ходять тут різні, розказують, що я маю робити! Вже все одно, здоровий чи з холестерином!

Мовчання Павла додає бадьорості, відчуваю його погляд на спині, але не повертаюся, щоб не передумати.

 Включаю турборежим і вже за п'ятнадцять хвилин на кухні. Десять метрів — п'ятнадцять хвилин! Рекорд!

Спочатку електрочайник. Перевіряю двічі чи є вода. Я і колись не відрізнявся своєю пам'яттю, а зараз тим паче. Дістаю шмат сала, цибульку, часничок. То від нечистої сили. Вона в нас за стінкою живе! Справжня відьма! Страшна жінка. Як бачу її соплі в носі киплять. Мені Іван з двадцять другої квартири казав, що вона зробила якусь комп’ютерну програму, для літніх людей. Ще питав чи не хочу я собі, дуже йому допомогла. Ха! Нащо мені ота цяцька, я ще бадьоріший самого Дракули. Вони мене вже хоронити хочуть! Не дочекайтеся!  

— Ходи, де ти там, заснув? 

Павло — особливий вид людства. Ні, він гомо сапієнс, місцями аж занадто, але в цього мудрого чоловічка дюрасель старого зразка. Де сів там хропе. Спочатку дивувався,  а з часом звик. Вже навіть переглядаю свої глухарі під чарівний звук трактора. Не зрозуміло, як він колись керував цілою фірмою і не засинав на нарадах.

Друг з’являється досить швидко. Присідає за стіл й відразу береться до сала. Теж мені прихильник здорового харчування. Головне мені мозок іржею виїдає, а сам… Гаразд, не буду апетит псувати, нехай, я знайду чим допекти. Не йому, так покоївці. До речі, а де вона?

— До речі, а де номер шість? — вкладаю кістяний зад на табуретку. 

— Вона ж втекла, ще вчора! — здивовано вигинає брову дід.

— Так, а я чому нічого не знаю? То ми сьогодні без вечері?

Прокляття! Ціле життя на сухпайку, навіть на старість не можна насолодитися домашніми гарячими стравами. От якби мені випав другий шанс, я йог прожив зовсім по-іншому.

— Петре, ти сам їй валізу зібрав, — здивовано хмикає.

— Я? — Ні, ну це вже наклеп.  — Не пам’ятаю такого.

Все-таки склероз класна штука. Кожного дня можна про себе щось цікавеньке дізнатися.

— Знайдемо іншу. 

Таких посіпак багато. Десять тисяч в місяць на дорозі не валяються, а тут прийшов, приготував поїсти, сам поїв, потримав в руках пилотяг і спокійно почимчикував додому. Не робота — мрія. Я свого часу жив у відділку. Іноді навіть блукав у квартирі, коли приходив додому,  а відпустку ненавидів всім нутром. Жах! Мене тоді у відділок не пускали! Як згадаю страшно стає.

О тринадцятій денний сон, без цього ніяк. Треба кісточками дати перезавантажитися, потім сідаю за старі справи. Ніяк не можу позбавитися звички. Кортить знаходити лиходіїв. Поки Павло не завів свою буржуйку, бо після першого акорду відразу хочеться змінити трек, проте це не можливо. Його звичку командувати тільки могила виправить. 

Пробував читати детективи — ніяк. Таке враження, що їх пишуть люди, які ніколи не бачили справжнього злочину. Навіть більше: ніколи не виходили за межі квартири. 

Кожний злочин, як окремий вид мистецтва і до нього потрібний правильний підхід, погляд під різними кутами інакше злочинця тільки в мріях знаєш. 

Ввечері ніякої прогулянки, тільки балкон, наш бізнесмен розсипається на ходу, а самому гуляти не комільфо. Люблю коли мої фантазії є кому спустити з небес. Або підтримати, не важливо, головне підтримувати свій імунітет проти жінок в тонусі. 

Всідаюся на терасі, відкриваю ноутбук і чекаю повного завантаження. Поки Павло дошкандибає, я трішки розважуся. Ех, шкода, що в моїй молодості не було стільки розваг в інтернеті, тільки змійка і то чорно біла. А зараз до вибору до кольору, як кажуть.