Літо добігало кінця, коли Зої з друзями приїхала до старого обійстя на самісінькому узліссі. З першого ж дня місце здалося їй химерним: дерева шумлять, навіть коли немає вітру, стежки губляться серед сосен, а ночами здається, ніби хтось пильно спостерігає з темряви.
Якось, заблукавши в хащах, Зої зустрічає юнака з білосніжною шкірою, світлим волоссям і крижаними сіро-блакитними очима. Він називає себе Лунь і поводиться так, наче зроду не бачив людей. Не знає буденних речей, ставить чудернацькі запитання і щезає між деревами так само раптово, як і з’являється.
Та наймоторошніше — те сяйво, що пробивається крізь його шкіру.
Поки Зої намагається розгадати, хто він насправді, Лунь усе більше тягнеться до світу людей, який йому ніколи не мав відкритися…