Розділ 6.

Ранок почався не з будильника, а з повільного, тягучого усвідомлення реальності. У кімнату просочився густий, відчутний запах прогрітої хвої та перепрілого листя — той специфічний лісовий аромат, що входив у дім разом із ранковою прохолодою. Десь за вікном заливалася трелями самотня пташина, а смужка сонячного світла, пробившись крізь щілину в завісках, ліниво повзла по підлозі, немов досліджуючи територію.
Зої розплющила очі не одразу. Вона лежала, вп’явшись поглядом у стелю, і кожною клітинкою тіла відчувала неясну, щемку тривогу, ніби прокинулася від лихого сну, сюжет якого встиг вивітритися, але гіркий посмак залишився.
А потім усе нахлинуло разом.
Вікно. Віддзеркалення. Блідий, неприродно застиглий силует, що дивився на неї з темряви ночі.
Вона ривком сіла на ліжку, ледь не скинувши ковдру. Серце підскочило до горла, але кімната була такою мирною, такою пронизаною золотом ранкового сонця, що її страх раптом видався безглуздим, майже дитячим. Вітер ледь тремтів краями штор, за склом безтурботно височіли сосни, чиї верхівки, здавалося, намагалися проштрикнути небесну синь.
— Просто ліс, — прошепотіла Зої, обхопивши плечі руками. — Звичайний, хай йому грець, ліс.
Вона повторила це як заклинання, але голос пролунав непереконливо, розбиваючись об тишу кімнати. Унизу вже щосили кипіло життя: глухо брякнув ніж об обробну дошку, почувся приглушений сміх, чийсь бадьорий голос — здається, Ніка — щось доводив іншим.
Зої швидко одяглася, намагаючись не затримуватися перед дзеркалом, і поспішила вниз.
Вітальня перевтілилася. Нічний морок, який учора буквально «з’їдав» кути, відступив. Камін, що ще недавно лякав грою тіней, зараз був лише купою охололого попелу. На столі височіла купа горняток, ароматна кава змішувалася із запахом джему та підсмаженого хліба.
— Дивіться-но, наше скарбисько нарешті зійшло до нас, — усміхнулася Марі, не відриваючись від великої сковорідки. — Ми вже ставки робили, проспиш ти до обіду чи все-таки вирішиш вшанувати нас своєю присутністю.
— Смішно, — Зої вимушено всміхнулася, сідаючи на стілець.
— Та годі, серйозно. Ти вчора так різко втекла, ми навіть злякатися не встигли, — Марі обернулася, уважно вдивляючись в обличчя подруги. — Зараз як?
— Краще. Мабуть, просто перевтомилася.
Філіп, не чекаючи запрошення, підсунув їй горнятко кави.
— Пий. Це наш «офіційний рятівник» від головного болю. Постарався, щоб Нік до нього не дотягнувся, а то б він перетворив його на подобу рідкого гудрону.
— Ей! — озвався Нік із кутка, де копирсався з дротами. — Я, між іншим, учуся!
— Ти вчишся перетворювати їжу на вугілля, — парирував Філіп, підморгнувши Зої.
За столом зав’язалася звична перепалка, Таїс закотила очі, Марі беззлобно шикнула на обох, і в цій звичайній, побутовій метушні Зої відчула, як її власна напруга починає повільно відпускати. Макс, що сидів навпроти, не брав участі в суперечці. Він мовчки спостерігав за Зої, підперши підборіддя долонею. Його погляд був чіпким, вивчальним, але зовсім не тиснув.
— Точно все добре? — запитав він, коли шум довкола став трохи тихішим.
— Так, Максе, справді.
— Ти виглядаєш так, ніби бачила привида. Або як мінімум дуже не виспалася.
— Може, і те, і інше, — Зої злегка знизала плечима, ховаючись за горнятком кави. — Просто атмосфера тут... специфічна.
Він уважно подивився на неї ще кілька секунд, ніби зважуючи щось на терезах, а потім коротко кивнув:
— Тоді чудово. Раз ожила — йдемо гуляти.
Зої здивовано підвела погляд.
— Куди?
— Куди очі бачать. Ліс великий, не заблукаємо. А якщо й заблукаємо — станемо місцевою легендою. Будуть про нас страшні казки розповідати.
Марі пирхнула, розсміявшись, і обстановка вмить стала легкою, майже святковою. Зої мимоволі всміхнулася. Пропозиція прогулятися видавалася саме тим, що треба — втекти з чотирьох стін, які тепер нагадували їй про нічний жах, і просто вдихнути свіжого повітря.
— Гаразд, — погодилася вона. — Ідемо.

****

Далеко від будинку, у гущавині вікових ялин, де повітря було просякнуте запахом смоли та вічнозеленої хвої, біловолоса тонка постать поверталася з глибини лісу. І рухалася так, як уміла тільки вона: не кроками, а плавними переміщеннями, ніби сам простор піддавався під її стопами. Гілля не чіплялося за постать, воно м’яко розходилося в сторони, поступаючись шляхом, наче визнаючи в ній спорідненність. Сонце, що пробивалося крізь зеніт, фарбувало верхівки сосен у бурштин, але для Лунь це світло здавалося тьмяним. У його голові, як заїжджена платівка, крутився вчорашній епізод: її обличчя, її переляк. І цей дивний, тягучий відгомін людського тепла, який він відчув, стоячи біля веранди. Він настільки занурився в думки, що поява так званих родичів стала для нього несподіванкою.
— Луню! — голос прозвучав як передзвін крижинок.
На масивній гілці старої ялини, граціозно підібгавши ноги, сиділа молода мавка. Її волосся, довге й світле, як місячні відблиски на воді, перепліталося з листям. Ще дві постаті з’явилися з-за стовбура, спостерігаючи за ним із тим самим недобрим, хижим цікавством, яке завжди було властиве їхньому роду.
— Ти виглядаєш так, ніби за тобою гнався мисливець, — протягла перша, глузливо шкірячись.
— Або ніби його люди приманили, — пирхнула друга, прикривши рот долонькою. — Гляньте на нього, він же сам не свій!
Мавки негучно, переливчасто розсміялися. Їхній сміх був схожий на шелест листя, але в ньому чулася сталь. Лунь насупився, відчуваючи, як усередині закипає роздратування.
— Забирайтеся, — глухо сказав він, навіть не дивлячись на них.
— Який злий, — мавка зістрибнула з дерева, приземлившись майже безшумно, і підійшла ближче, зазираючи йому в очі. — Ти приніс запах диму з їхнього дому, Луню. Ліс не любить цей запах. І він не любить тих, хто крутиться біля людей.
Лунь не відповів. Він просто пішов далі, відчуваючи на спині їхні колючі, вивчальні погляди. Він знав, що вони бачили забагато, і це знання пекло його зсередини. Якщо Верес дізнається — а він неодмінно дізнається — йому буде непереливки. Але це останнє, про що лісовий юнак зараз переймався…