Розділ 5.

Зої відсахнулася від берега, ледь не спіткнувшись об корінь, що випирав із землі й у сутінках здався їй пазуристою рукою. Серце калатало десь у горлі — важко, часто, ніби дикий птах, що намагається вирватися з клітки. У вухах стояв нав’язливий гул, що перекривав шум води й вітру; на частку секунди їй здалося, що цей звук має бути чутний усім довкола, що це не просто її страх, а щось фізично відчутне.
Але ніхто навіть не обернувся.
Філіп продовжував ліниво перекидатися фразами з Ніком, стоячи біля самої кромки води. Таїс голосно сміялася з чогось, що казала Марі, а Макс, помітивши, що Зої застигла на місці, попрямував до неї, злегка насупивши брови.
— Ей, ти чого? — запитав він уже тихіше, коли відстань між ними скоротилася. — Усе нормально?
Зої ковтнула, відчуваючи сухість у горлі, і перевела погляд із його обличчя назад до темного, вогкого берега.
Сліди майже зникли.
Озеро, жадібне й неквапливе, заповнювало заглибини в мокрому ґрунті, методично розмиваючи обриси босих ступнів. Ліс ніби сам стирав докази своєї присутності, викреслюючи чужинця зі своєї пам’яті.
— Мені здалося, що там хтось був, — прошепотіла вона.
Макс простежив за її поглядом. Темна, щільна лінія дерев стояла непорушно, огорнута тишею. Нічого, крім сплетіння гілок і густих тіней.
— У лісі завжди здається, що за тобою хтось спостерігає, — він усміхнувся, намагаючись приховати нотки тривоги в голосі. — Тут атмосфера сама по собі дивна. Занадто вже тихо.
Зої нічого не відповіла. Вона знову вдивилася в лісову хащу, сподіваючись побачити хоч якийсь рух, але там був лише порожній, холодний простір. І все ж моторошне відчуття чужого погляду не відпускало. Ніби ліс, до цього байдужий, нарешті помітив її існування.
Зворотня дорога до будинку минула в нескінченних розмовах. Макс із захопленням розповідав історію про професора, який переплутав аудиторії; Філіп вічно вставляв їдкі коментарі, Таїс заливисто сміялася, а Марі люто сперечалася з Ніком про скрипучі мостини. Зої теж усміхалася, кидала короткі репліки, але все це відчувалося дивно далеким, немов вона слухала їх з-під товщі води. Ніби частина її свідомості, найпереляканіша й найуважніша, усе ще залишалася там, на березі, вдивляючись у темряву.
Коли будинок нарешті з’явився серед дерев, Зої відчула дивне полегшення. Старі стіни, які в перший день здавалися загрозливими, тепер виглядали майже як рятівна фортеця.
Увечері в каміні знову затріщав вогонь. У вітальні пахло сухим деревом, терпким вином і димом. Нік копирсався в проводці, бурчачи на стару ізоляцію, Філіп розливав по горнятках щось обпікаюче, а Марі крутила ручку радіо, вивуджуючи з ефіру лише порожній тріск перешкод. Макс сидів на килимі біля каміна, сперечаючись із Таїс про якусь дрібницю. У цій картині було стільки тепла й життя, що вона здавалася майже нереальною.
Зої влаштувалася в кріслі біля вікна, щільно закутавшись у плед. Вона дивилася на танцюючі язики полум’я, але майже не чула їхніх голосів. За тонкою межею скла простягалася нескінченна, чорна порожнеча. Ніч перетворювала ліс на щось безформне й загрозливе. Гілля дерев раз у раз шкрябалося по обшивці будинку, наче перевіряючи стіни на міцність. Кожен такий шурхіт змушував Зої здригатися.
«Досить, — казала вона собі. — Там нікого немає».
І в цю мить пролунав хрускіт.
Звук лунав з веранди — різкий, сухий, неприродно чіткий. Зої завмерла. Це був не тріск сухої гілки й не природний скрип старого дерева під напором вітру. Це був усвідомлений, важкий крок. Хтось ступив на дошки веранди.
Зої підвела голову, очікуючи, що хтось із друзів встане або засміється, але розмови тривали своєю чергою. Нік усе так само щось доводив Філіпу. Ніхто більше цього не почув.
Зої повільно перевела погляд до вікна. Зовні була лише темрява, у якій відбивалася кімната: світло каміна, їхні обличчя, розслаблені пози. Але в самому кутку, там, де віддзеркалення межувало зі справжньою ніччю, вона побачила рух.
Він був повільним. Тягучим.
Біля самої межі світла стояла постать. Висока, болісно бліда, застигла у своїй неприродній нерухомості. У Зої по хребту побіг холодний піт. Обличчя вона не бачила, але відчувала — цей хтось дивився не на будинок, він дивився прямо на неї.
— Ти куди? — запитала Марі, помітивши, що Зої різко встала, впустивши плед.
— Голова болить, — відповіла вона, намагаючись, щоб голос не дрижав. — Піду приляжу.
— Візьми воду, — Макс підвів на неї стурбований погляд. — Ти сьогодні якась сама не своя.
— Усе в порядку, — кинула вона, не озираючись.
Піднімаючись сходами, вона відчувала на потилиці чийсь погляд. Вона обернулася вже біля дверей кімнати, дивлячись на живу, галасливу вітальню внизу, і це тепло трохи повернуло її до тями. Вона замкнула двері й знесилено опустилася на ліжко. Кімната була наповнена прохолодою і блідими смугами місячного світла. Зої обхопила себе руками, намагаючись вгамувати тремтіння. Може, це справді просто втома? Накопичений стрес?
Але відчуття тривоги не минало. Там, за стіною, хтось був. І цей хтось чекав.
Знизу долинув черговий вибух сміху, але Зої вже не чула його. Вона дивилася на вікно. Тонка фіранка здригнулася від протягу, і в цю мить між деревами блимнуло щось сліпучо світле. Вона завмерла, боячись навіть дихати. Ліс за вікном знову занурився в нерухому чорноту. Але тепер Зої знала напевно: темрява не була порожньою. 

***

Дихання збивалося, рваними ривками вириваючись із грудей. Хоча він не біг по-справжньому — ліс сам пропускав його крізь себе, немов намагаючись приховати, захистити. Гілля податливо розходилося перед ним, коріння ніби припадало до землі, не даючи оступитися в темряві. І все ж усередині залишалося дивне, ниюче почуття, схоже на первісний переляк.
Він підійшов занадто близько.
Занадто.
Біла постать зупинилася лише біля старого яру, де між покрученим корінням сосен вічно скупчувався важкий, холодний туман. Крізь щільні стовбури все ще пробивалося слабке, майже болісне золотисте світло вікон. Людський будинок виглядав у цій глушині чужорідним тілом — занадто теплим, занадто яскравим, неприродно затишним посеред нічної, байдужої дикості.
Він важко опустився на вогкий мох, притулившись спиною до шершавої кори. Серце все ще билося незвично швидко — глухо, тривожно, віддаючись у скронях. Під тонкою, блідою шкірою на шиї повільно проступало слабке блакитне сяйво судин: магія лісу в ньому бунтувала, реагуючи на чуже світло. Він заплющив очі.
Дурне. Як же нестерпно безглуздо і дурне.
Навіщо він узагалі порушив межу? Верес прошив би його поглядом, повним люті, якби дізнався. Лунь мимоволі стиснув пальці, впиваючись нігтями в долоні. Він провів ними по обличчі, намагаючись стерти відчуття того, як близько він був.
Зазвичай ліс заспокоював його, дарував тишу. Але зараз усередині все залишалося неспокійним, наче натягнута тятива. Перед очима знову постало її обличчя у відблисках каміна. Перелякане. Бліде. Коли вона подивилася у вікно, він зрозумів надто пізно, наскільки близько притиснувся до скла. Він просто стояв там, зачарований, як нічний метелик перед полум’ям. Він дивився на вогонь, на людей — на те, як вони сидять поруч одне з одним, зовсім не дбаючи про тишу, так вільно, ніби не боялися бути почутими чи витлумаченими хибно.
Це було дивно. Красиво. І чомусь… майже фізично боляче.
Лунь знову підвів погляд у бік будинку. Навіть звідси він вловлював приглушені звуки: людський сміх, скрип мостин, уривки фраз, що доносилися з веранди. Живі, вібруючі звуки. Ліс ніколи не звучав так. Тут кожна істота перед кроком завмирала, слухаючи простір. Люди ж ніби зовсім не боялися порушувати закон тиші.
І все ж Лунь тягнувся до них. Ні. Не до них. До неї.
Ця думка змусила його болісно насупитися. Чому саме вона? Дівчина була людиною — такою ж, як інші, галасливою й тимчасовою. Але поруч із нею сам простір довкола починав звучати інакше, ніби ліс сам дослухався до її присутності. Лунь згадав, як вона дивилася на воду біля озера. Як пальці — тонкі, людські — торкалися кори, ніби вона шукала в дереві відповіді. Як вона злякалася його сьогодні.
У грудях неприємно, туго стиснулося. Він не хотів її лякати. Він узагалі не збирався показуватися на очі, але… підійшов надто близько. Надто довго дивився. Надто сильно забув про те, що вона — крихка істота з іншого світу.
Вітер раптово посилився, проходячи крізь верхівки сосен. Холодні пасма волосся впали Луню на обличчя, затуляючи світло. Десь удалині крикнув нічний птах, оплакуючи щось своє. Ліс повільно жив своїм звичайним, байдужим життям, але тепер Лунь уперше відчував себе в ньому чужим. Ніби частина його душі залишилася там, за склом, у кімнаті з жовтими вікнами.
Він довго сидів непорушно, слухаючи чужорідні голоси, аж доки нагорі, у будинку, не спалахнуло світло. Він одразу зрозумів, яка це кімната. Тонка фіранка ледь помітно ворухнулася від протягу. І хоча відстань була величезною, йому здавалося, що він відчуває її присутність там, за стіною.
Напевно, тепер вона боїться темряви. Боїться його.
Від цієї думки стало нестерпно важко. Лунь повільно підвівся. Нічний холод уже почав осідати на траві сріблястою вологою. Потрібно було піти глибше в хащу. Подалі від будинку. Подалі від світла. Подалі від неї.
Але перш ніж розчинитися в тінях, Лунь іще раз озирнувся, затримавши погляд на її вікні — останньому острівці тепла в крижаній ночі. І тільки потім, беззвучно, як падаюче листя, зник у непроглядній темряві лісу.