Розділ 7.

Вони вмостилися під кореневищем здоровезної, вивернутої бурею сосни, що перетворилася на вигідну природну канапу. Розмова точилася легко, мов вода по камінцю: спершу теревенили про якісь дурнички, потім непомітно для себе перескочили на спогади — хто де бував, кого знав, які безглузді пригоди виринали з пам’яті, ніби на замовлення. Сонце помалу хилилося до обрію, розливаючи лісом густе медове світло, від якого стовбури сосен скидалися на колони прадавнього храму.

Зої з подивом завважила, що поруч із Максом можна мовчати й не чутися ніяково. Тут тиша не була порожнечею, яку доконче треба чимось заповнити, — вона була затишна, майже домашня, зрозуміла без слів. Надовго запало мовчання. Вітер ледачо перебирав верховіття дерев, а десь у немислимій далечі жалібно скрикнула птаха.

— А якщо серйозно, — голос Макса пролунав незвично тихо, розтинаючи вечорове марево, — ти ж останніми днями сама не своя. І це не просто втома.

Зої провела долонею по цупкій, колючій траві, уникаючи його погляду.

— Я й сама до пуття не розумію.

Їй не хотілося згадувати про ті сліди край води. А про нічну постать за вікном — тим паче, язик не повертався бовкнути бодай слово. Сказати вголос — означало б визнати, що той кошмар був справжнім, перенести його з розряду «примарилося» до твердих, невблаганних фактів.

— Може, місце таке, — видушила вона нарешті.

— У якому сенсі? Похмуре?

— Та ні… просто ліс тут якийсь надто живий. Не росте собі тихо, а ніби дихає. І підглядає за тобою.

Макс хмикнув, піднявши брову.

— А бувають мертві ліси?

— Ти чудово втямив, що я маю на увазі, — Зої слабко всміхнулась.

— Здається, втямив, — він на мить замовк, дивлячись кудись у порожнечу. — Знаєш, що мені тут до вподоби? Тут годі думати про роботу. У голові — ніби після перезавантаження, порожньо і ясно. Усе те, що там, у місті, здавалося вкрай важливим, тут робиться таким… мізерним і далеким.

Зої кивнула, спостерігаючи за порошинками, що танцювали в повітрі, ніби золотий пилок.

— От тепер ти в саму точку.

— Бачиш? Знайшли щось спільне.

— Неймовірне досягнення. Почесна грамота за вміння добачати очевидне.

— Я запишу це до реєстру особистих перемог, — серйозно кивнув Макс.

— І багато там пунктів?

— Поки один, — він обернувся до неї, і в очах заблищав пустотливий вогник. — Та обставина, що ти сьогодні пішла зі мною на прохідку.

Зої на секунду знітилась, а тоді засміялася — щиро, без тіні вчорашньої тривоги.

— Ну ти й неможливий, чесне слово.

— Зате щирий.

У його голосі не було звичної самовпевненості, лише якась підкуповуюча простота. Макс підвівся, обтріпуючи джинси.

— Розпалю-но я ватру, поки геть не стемніло.

— Філіп нас уб’є, — нагадала Зої. — За те, що пропали на пів дня.

— Тоді чудовий план — просто не вертатися. Житимемо в лісі, їстимемо корінці та заприятелюємо з білками.

— Скидається на початок поганого фільму жахів.

Ватра зайнялася швидко, її жовтогарячі язики жадібно лизали сухе галуззя. Вогонь відкидав довгі тіні, які танцювали на корі дерев, творячи оманне враження руху. Вечір стрімко холоднішав.

— А знаєш, — озвався Макс, вдивляючись у полум’я, — я радий, що все-таки приїхав. Хоча до останнього пручався.

— І що ж змусило тебе передумати?

Він глянув на неї — лише на долю секунди, та той погляд був такий прямий і важкий, що Зої перехопило подих.

— Цікавість, — коротко відрубав він.

— Дуже загадково, Максе. Просто детективна повість.

— Саме цього я й прагнув.

— Вийшло украй непереконливо.

— Жорстока жінка, — тихо розсміявся він, підводячись. — Я хутко, маю тут… дуже нагальні справи.

— Не певна, що хочу знати подробиці, — озвалася Зої, гріючи руки біля вогню.

— Повір, ти точно не хочеш.

Макс щез за густою стіною чагарнику, і Зої залишилася сама. Тиша миттю обступила її, стала ще густішою, майже відчутною на дотик. Вогонь потріскував, викидаючи в темне небо іскри, схожі на крихітних світлячків. Уперше за всі ці дні вона дозволила собі розслабитися. Витягла ноги до тепла, відчуваючи, як потроху відпускає нервове напруження.

Але спокій тривав недовго.

*Хрясь.*

Десь праворуч, у густій смерековій хащі, пролунав виразний, сухий звук — мов хтось наступив на суху гілляку. Зої здригнулася й підвела голову. Нічого. Самі лише непорушні тіні. Вона вже ладна була списати все на власну лякливість, коли серед кущів щось промайнуло. Рудяве, гнучке. Якась звірина — чи то лис, чи то сарна — завмерла на мить, підсвічена відблисками ватри. Вона бачила, як блиснули очі — скляно, розумно. А за секунду звір граційно зірвався з місця й розчинився в пітьмі.

— Ну і чого ти злякалася? — прошепотіла вона сама до себе.

Цікавість узяла гору. Вона підвелась і відійшла лише на пару кроків від вогню, щоб роздивитися, куди поділася тварина.

— Зої? — голос Макса пролунав зовсім близько, десь позаду.

Вона обернулася, всміхаючись.

— Максе?

Відповіді не було. Тільки шум вітру в кронах. Зої насупилась. Чудно. Вона ж чула його голос. Ступила крок назад, до ватри, але її не було видно. Роззирнулась — знову дерева. Крутнулась довкола — кущі, сосни, нескінченна, одноманітна темрява.

Серце добряче відбило два удари.

— Максе! — гукнула вона гучніше.

Тиша. Ліс, здавалося, увібрав її голос, не віддавши жодної луни. Вона розвернулась і пішла швидше, намагаючись згадати, куди дивилася ще секунду тому. Ліс змінився. Усе стало сіре, однакове, чуже й вороже. Тривога, що досі скручувалась тугим вузлом у грудях, рвучко розпустилась, обертаючись на паніку. Вона пришвидшила ходу, а тоді перейшла на біг, продираючись крізь колюче віття.

— Максе! Де ти?!

Попереду, крізь густу запону сутінків, їй примарився слабкий золотавий полиск — світло ватри! Вона помчала туди, не дивлячись під ноги, забувши про обережність.

Земля несподівано щезла з-під ніг.

Зої не встигла навіть зойкнути. Нога зісковзнула з вологого, стрімкого схилу яруги. Світ закружляв веретеном: миготіння каміння, гілки, що шмагали обличчя, темна пляма неба.