Розділ 9.

В очах цієї дівчини не було того примітивного жаху, який він звик бачити в людей, що випадково  заблукали в гущі лісу. У них жевріло щось інакше — глибоке збентеження, змішане зі спробою осмислити неможливе. Вона дивилася на нього так, ніби намагалася розгадати заплутаний сон, не вірячи, що він може виявитися не маревом.

Коли вона сіпнулась, намагаючись змінити позу, Лунь відсахнувся назад, мов ужалений. Він хотів просто щезнути, розчинитися в тінях, щоб не почуватися злодієм, якого заскочили на гарячому. Він мав піти ще до світанку, залишити її на тому самому місці, де знайшов, і дозволити їй оговтатись самостійно. Або, у крайньому випадку, дочекатися, поки вона зробить перший вдих, упевнитися, що жива, і зникнути перш ніж її погляд сфокусується на ньому.

Але він не пішов. І тепер було запізно.

Дівчина підвелась на ліктях, закусивши губу, щоб стримати зойк болю. Лунь бачив усе. Він був до безсоромності уважний до її стану: кожне тремтіння пальців, кожне мимовільне напруження м’язів плеча, кожен схлип і подих. Хлопець мимоволі прикував погляд до скроні. Там, де вчора пульсувала рвана рана, тепер лишився тільки темний, запечений слід, облямований позлипалими від крові пасмами.

Йому раптом стало нестерпно ніяково. Це ж він промивав ту рану джерельною водою, поки вона була без тями. Він сам відшукував потрібне зілля, розтирав його в долонях, сам міняв просякнуту пов’язку, боячись торкнутися її шкіри зайвий раз. Тепер ця турбота видавалася йому чимось майже інтимним, чимось, що виставляло його вразливим перед нею. Вона ж нічого не знала. А як довідається — напевне злякається ще дужче.

Дівчина роззиралася повільно, наче закарбовуючи в пам’яті кожну подробицю. Велетенське коріння, вигинаючись, утворювало подобу первісного склепіння; світло, що пробивалося крізь нього, забарвлювало все довкола в м’які, спокійні тони — приглушену вохру, сірувату зелень моху, сріблястий полиск вогкої кори. Повітря тут було густе від запаху мокрої кори, прілого листя й польових трав — ромашки, деревію, материнки, — що пучками висіли під стелею з коріння.

Коли її погляд знову повернувся до нього, юнак мимоволі напружився. Він звик, що на нього дивляться птахи, звірі або інші мавки — в їхніх очах завжди читався інстинкт. Але людина дивилася інакше. Вона вивчала його з тією самою уважністю, з якою він колись розглядав рідкісний візерунок на крилах лісового метелика, намагаючись збагнути саму суть того, що перед ним перебуває. І що довше тривала ця німа сцена, то виразніше він усвідомлював, наскільки чужорідно виглядає в її очах.

Його білосніжне волосся, сплутане в безладні хвилі, здавалося в цьому присмерку фосфоресціюючим — воно м’яко світилося, мов гнилушка в нічному лісі. Бліда, майже прозора шкіра робила його схожим на примарний відбиток лісу, а сіро-блакитні очі, в яких зараз хлюпала розгубленість, видавалися завеликими для людського обличчя — ніби два озерця, що увібрали в себе передсвітанкове небо. Стара лляна сорочка, перехоплена на поясі тонким ремінцем-мотузкою, скидалася на обривок забутої епохи, а босі ноги, перемазані лісовою глицею та чорною землею, нагадували про те, що він ніколи не носив взуття.

Зої насупилась. Що довше вона вдивлялася, то менше розуміла. Він не вкладався в жодну категорію, знайому їй із міського життя. Не турист, не лісник, не місцевий дивак. Щось геть інше.

Але найдужче її бентежило не це. Він виглядав наляканим. По-справжньому, щиро стривоженим, наче це вона, поранена й квола, становила для нього загрозу, а не навпаки.

Кілька довгих секунд тишу порушував лише розмірений шелест листя знадвору. Лунь уже почав сподіватися, що вона так і лишиться мовчати, але Зої все-таки порушила цей спокій.

— Де я? — голос пролунав хрипко, мов тертя каменя об камінь.

Лунь кліпнув, на мить випавши з реальності. Запитання було до неможливого простим, але застало його зненацька.

— У лісі, — відповів він, і це прозвучало надто буденно.

Зої на секунду заплющила очі, наче борючись з раптовою слабкістю.

— Дякую. Це я вже зрозуміла, — вона ледь всміхнулась і глибоко вдихнула.

Дівчина вочевидь очікувала чогось суттєвішого. Лунь відчув укол провини, хоча сам не тямив, що саме мав би їй пояснити.

— Тут… безпечно, — додав він, трохи помовчавши.

— Для кого? — її голос був тихий, але гострий.

Він знову замовк. Для нього тут було безпечніше, ніж будь-де. Для лісових мешканців — теж. Але для неї? Він не знав відповіді.

Зої ще раз важко зітхнула і спробувала сісти. Щойно вага тіла перенеслась на ушкоджену руку, обличчя її скривилося від нестерпного болю — гострого, мов удар батогом.

— Обережно, — вирвалося в нього, перш ніж він устиг осіктися.

Він припустився помилки: піддавшись інстинкту, Лунь рвучко звівся на ноги, збираючись допомогти, і тієї ж миті завмер. Він опинився надто близько — у просторі, де відстань між ними вимірювалася ліченими сантиметрами. Він бачив кожну вію, кожну крихітну веснянку на її переніссі, відчував тепло її дихання — легке, переривчасте.

Зої теж заклякла, широко розплющивши очі. У їхніх поглядах на секунду спалахнуло щось інше — не страх, а дивне, майже електричне напруження, від якого повітря навколо ніби загусло.

Лунь сіпнувся, мов від опіку, і позадкував. Крок, другий, третій. Він наче сам злякався того, як легко піддався пориву.

Зої мимоволі кліпнула, збита з пантелику цією безглуздою сценою. Це було настільки дивно і водночас по-людському ніяково, що її власний страх раптово відступив, поступаючись місцем майже абсурдному в цій ситуації спокою.

— Ти завжди такий? — спитала вона, переводячи подих.

Лунь зупинився, дивлячись на неї спідлоба, наче не знаючи, як поводитися в полоні цих нових, невідомих відчуттів.

— Який?

— Ніби це я тебе викрала, — вона ледь помітно всміхнулася, і в кутиках її губ промайнула ледь вловима, вимучена, але щира усмішка.

Юнак завмер, не знаючи, що відповісти. Він дивився на цю усмішку, як на дивовижне явище природи, не розуміючи, як саме на неї реагувати. Вперше за все своє життя він опинився в ситуації, де правила лісу не діяли, а правила людей були для нього непрочитаною книгою, або ж — невідомим досі видом рослин чи звірів, що потребував вивчення.