Розділ 8.

До світанку вони повернулися ні з чим. Ліс наче глузував з них, поглинувши всі сліди й звуки, залишивши лише німоту та липкий, повзучий страх, що розростався всередині. Будинок зустрів їх тією ж непорушною тишею, що й напередодні, тільки тепер вона перестала здаватися затишною, а стала гнітючою, майже ворожою. Повітря всередині просякло тривогою — гострою, нестерпною, мов колючка, що вп’ялася в саму душу.
Нік першим піднявся на ґанок, важко ступаючи прогнилими дошками; він стомлено провів долонею по обличчю, здираючи з нього машкару удаваної бадьорості. Під очима залягли глибокі темні тіні, а плечі обважніли під тягарем безсонної ночі, наче на них поклали жорна. Ніхто з них не присів ані на мить, не те щоби подрімати чи стулити повіки хоч на хвилину — думки про Зої, що десь там, у крижаній імлі, випікали все інше, залишаючи по собі лише попелище.
Філіп мовчки штовхнув двері, впускаючи друзів до вихололої оселі. Він не став запалювати світло — ранок уже поволі просочувався крізь завіски, роблячи кімнату схожою на склеп. Пройшовши до столу, він важко впав на стілець, і звук його падіння видався неприродно гучним, мов постріл у пустці. Таїс поставила на стіл ліхтар, який продовжувала стискати побілілими пальцями, хоча його світло було вже безглуздим, тьмяним відблиском марних надій. Марі застигла посеред вітальні, вдивляючись у порожнечу; її погляд блукав кутками, ніби вона сподівалася, що Зої ось-ось вийде з тіні, всміхнеться і скаже, що це був просто безглуздий розіграш, кепський жарт, після якого всі знову засміються.
Але Зої не вийшла. І ніхто з них уже не вірив, що вона вийде.
Макс увійшов останнім. Він був схожий на примару самого себе: куртка в багнюці та голках, волосся злиплося від поту й нічної роси, а в очах застиг вираз, у якому впертість боролася з бездонним розпачем. Він не дивився на друзів, його погляд був спрямований кудись крізь них — у той проклятий ліс.
— Ми маємо ще раз пройти вздовж яру, — промовив він хрипко, розриваючи гнітючу тишу. Його голос був сухим, як пожовклий осінній лист, що розсипається в руках.
Філіп повільно підвів на нього важкий, знесилений погляд.
— Максе, ми були там тричі. Ми прочесали кожен метр.
— Отже, пройдемо вчетверте. А якщо треба — то й уп’яте. Я міг щось оминути, — Макс стиснув кулаки так, що кісточки пальців аж побіліли. — Я ж знаю, вона була там!
— Ми не бачили ні слідів, ні її речей, нічогісінько, — Філіп говорив тихо, але кожне слово падало в кімнату, як важкий камінь у криницю. — Там порожньо. Вона просто щезла, немов розчинилася в тумані.
— Бо погано шукали! — гаркнув Макс, і в його голосі прорізалася лють людини, яка не хоче миритися з неможливістю порятунку. Він був готовий гризти цю землю зубами, аби тільки знайти її.
— Годі! — різко обірвав його Нік. Він стояв біля вікна, згорбившись, і тепер обернувся — його обличчя було блідим, мов крейда, і застиглим, як у мерця. — Годі шукати винних у лісі. Зараз це вже нічого не змінить, Максе. Нам потрібно спуститися в селище, викликати поліцію.
Макс повільно повернувся до нього. У кімнаті повисла така тиша, що було чути, як у каміні з шелестом осідає зола.
— Ти хочеш здатися? — прошепотів Макс, у якомусь дикому нерозумінні. — Вона була поруч зі мною. Буквально за два кроки, я ж казав! Я відчував її присутність!
Нік промовчав, відвівши погляд у бік вікна. Відповідати було нічого — слова звучали як кволі виправдання, а виправдання були безглуздими. Марі раптом видала дивний, звук, схожий на схлип, і сіла на стілець, затуляючи обличчя долонями. Її плечі дрібно тремтіли.
— Ми мали її зупинити, — прошепотіла вона крізь пальці, і сльози важкими краплями потекли по її щоках. — Ми ж бачили, що вона сама не своя... Не можна було залишати її одну.
Таїс підсіла ближче, обіймаючи подругу за плечі, і її власне обличчя скривилося від болю.
— Марі, вона не була одна. Макс просто відійшов на хвилину, він не знав... ніхто не міг знати, що таке лихо станеться. Це сталося надто швидко.
— А якщо вона поранена? — Марі вскинула голову, її очі були лихоманково блискучими, наче в неї почався жар. — Якщо вона лежить там, у темряві, і кличе на допомогу, а ми тут... просто чекаємо світанку?
У кімнаті знову стало тихо. За вікном сосни поволі випливали із сірого туману, а світ довкола продовжував свій байдужий біг, немов і не помічаючи, що в ньому стало на одну людину менше.
А в цей час, за кілька кілометрів від будинку, у місці, яке не знайшов би жоден рятувальний загін, Зої поверталася до свідомості.
Колись блискавка розколола велетенську сосну майже біля самого коріння. Дерево загинуло, але не впало, а зависло в дивному, неприродному нахилі, спираючись на сусідні ялини. Під його вивернутими, наче ребра велетня, коренями утворилося сухе, приховане від світу укриття, де тхнуло вогкістю, первісною землею і терпкими лісовими травами, що дурманили голову.
Зої розплющила очі. Перша хвиля болю була такою гострою, мов кинджал, що вона ледь не закричала, але з грудей вирвався лише слабкий, сиплий стогін. Світ довкола крутився, кольори змішувалися в брудне марево. Замість стелі над головою виднілися коріння, обліплені темним вогким мохом, та шматочки холодного, ранкового неба, що пробивалися крізь сплетіння гілок.
Вона спробувала поворухнутися, але плече озвалося різким пострілом, а голова розколювалася, наче її стиснули лещатами. Вона лежала, важко втягуючи в себе повітря, намагаючись збагнути, де знаходиться. У вухах шуміло, як у морській мушлі, але крізь цей гомін пробивалися звуки лісу: далеке дзюркотіння струмка, шелест пробудженої хащі, рідке потріскування деревини.
І щось іще. Щось, чого тут бути не мало б.
Зої повернула голову — цей рух коштував їй величезних зусиль, здавалося, м’язи зараз розірвуться — і завмерла.
За кілька кроків від неї, у найтемнішому кутку цього імпровізованого сховку, сиділа істота. Вона здавалася частиною цього місця: така ж бліда і холодна, як каміння, вкрите мохом. Істота була схожа на людину. На хлопця. Його шкіра в розсіяному світлі ранку віддавала сріблом, наче місячним сяйвом, а довге світле волосся розтікалося по плечах, мов сплутаний шовк. Він сидів зовсім нерухомо, склавши руки на колінах, і дивився на неї, не кліпаючи.
Його очі — величезні, сіро-блакитні, нагадували зимове озеро перед штормом — були широко розплющені. У них не було агресії, лише чистий, первісний жах, наче в оленя, що застиг перед мисливцем. Він дивився на неї, як на істоту, що прийшла з іншого, ворожого світу.
Зої важко ковтнула, відчуваючи, як усе всередині здригається. Вона хотіла щось спитати, але горло пересохло, і замість слів вирвався лише невиразний стогін, схожий на шелест сухого листя.
Юнак здригнувся. Різко, по-звіриному, наче його вдарили. Він подався назад, втискаючись у холодну землю, ніби гуркіт грому налякав би його менше, ніж цей звук.
— Хто... — прошепотіла Зої, змушуючи себе сфокусувати погляд на його блідому обличчі. — Хто ти такий?
Він не відповів. Лише сильніше підібгав ноги, і в його погляді промайнуло щось лякливе — суміш дитячої цікавості й готовності будь-якої миті кинутися навтьоки, як сполохана лісова звірина. У цьому тісному просторі під корінням, де час, здавалося, зупинив свій хід, їхні погляди зіткнулися, і Зої раптом збагнула: цей незнайомець боїться її так само сильно, як вона боїться його. Але при цьому в його присутності було щось дивне, спокійне, мов сам ліс прийняв її, але через цього химерного, переляканого охоронця.