Розділ 2.

Всередині дому було значно тепліше, ніж на веранді. Повітря тут видавалося густим, настояним на запаху старого дерева, ледь вловимій нотці вогкості та чогось солодкуватого — мабуть, пахощів сухих польових трав, що колись давно висіли в цих кімнатах пучками. Філіп, що першим переступив поріг, одразу взявся за лампу, яка стояла на камінній полиці. Він довго возився з ґнотом, бурчачи під ніс, аж поки та зрештою не спалахнула рівним жовтуватим світлом, що одразу почало «танцювати» по стінах, вихоплюючи з темряви краї масивного дубового столу.

Макс увійшов у дім, принісши із собою подих нічної прохолоди. Двері за його спиною важко й глухо зачинилися, наче відрізаючи їх від велетенського лісу, що дихав темрявою. У вітальні знову запанував теплий, майже липкий затишок: жовте світло ламп, запах терпкого вина, нагрітої деревини та гомін голосів. Здавалося, звуки, які вони видавали, уже встигли просякнути старі стіни, ставши частиною цього місця.

— Ну нарешті, — Нік підвівся назустріч, коротко й міцно плеснувши гостя по плечі. — Ми вже почали думати, що ти вирішив заблукати на цих поворотах.

— Майже, — Макс усміхнувся, стягуючи шкіряні рукавиці й недбало кидаючи їх на край стола. — Ваш ліс має вигляд місця, де в кожного, хто заїжджає на цю грунтовку, є свої плани. Подекуди дорога просто щезала під шаром перепрілої хвої.

— Ще не пізно розвернутися й поїхати назад, якщо злякався, — ліниво кинув Філіп, навіть не змінивши пози, хоча в його очах блиснув інтерес.

— Після трьох годин тряски в машині? — Макс похитав головою, проходячи до стола. — Аякже. Тепер я тут до самого кінця.

Він говорив легко, без тіні награної бравади. У ньому відчувалася якась внутрішня зібраність, що контрастувала із загальною розслабленістю компанії. Зої помітила, як Марі багатозначно перезирнулася з Таїс, піднявши брову — мовляв, «ну як тобі?», — але Зої лише вдала, що захоплена роздивлянням етикетки на пляшці.

— Що, навіть не познайомите мене нормально? — Макс обвів присутніх лагідною усмішкою.

— Та ми тебе й так сто років знаємо, — пирхнула Таїс, підсуваючи до нього порожній келих. — Тут тільки Зої вперше.

Макс перевів погляд на неї. У його очах відбилося світло лампи, роблячи їх холодними й ясними.

— Тоді виходить, ми в нерівних умовах.

— Чому? — Зої ледь усміхнулася, намагаючись не відводити очей.

— Бо про тебе я вже чув.

— Сподіваюся, нічого кримінального? — вона дозволила собі легку іронію.

— Поки не визначився. Потрібен час на вивчення матеріалу.

Нік тихо пирхнув у келих, а Філіп, який уже розливав вино, розсміявся:

— Сідай-но, «досліднику». Ми тільки почали.

Макс влаштувався скраю, не намагаючись перетягнути всю увагу на себе, але якимось чином дім ніби став тіснішим, зібранішим довкола нього. Від нього ще йшло холодом вулиці, змішаним із запахом бензину та чимось гострим, лісовим. Зої мовчки спостерігала за ним, підперши щоку рукою. Їй подобалося, як він рухався — без зайвої метушні, впевнено. У цьому візерунку їхньої компанії він справді здавався новою, різкою лінією, яка не псувала малюнок, а робила його виразнішим.

— І як вам тут? — запитав Макс, зробивши перший ковток.

— Поки ніхто не зник і не помер, — озвався Нік. — Уже хороший знак для початку вихідних.

— Дім гарний, — додала Зої, прислухаючись до своїх відчуттів. — Просто… дивний трохи. Занадто старий для звичайного відпочинку.

— Дивний — це м’яко сказано, — Марі потягнулася до пляшки. — Я досі не розумію, як Філіп узагалі примудрився його орендувати. Наче він чекав саме на нас.

— Знайомі підказали, — просто відповів Філіп. — Дім пустував роками. Раніше тут жив лісник. Кажуть, він був нелюдимим.

— Один? У такій глушині? — запитала Таїс.

— Здається, так.

— І він не збожеволів у цій тиші? — Нік обвів рукою вікна, за якими не було нічого, крім в’язкої, непроглядної темряви.

— Може, навпаки, — тихо сказав Макс, дивлячись у свій келих. — Може, саме тому він і зберіг розум. У лісі немає приводів для божевілля, яке вигадують люди в містах.

На мить за столом повисла тиша. Важка, але якась правильна.

Потім Марі демонстративно закотила очі:

— Все, почалося. Зараз підуть філософські теревені під вино. А я-то думала, ми будемо просто відпочивати.

— А навіщо ще потрібні такі місця? — усміхнувся Макс.

Розмова, мов живе створіння, знову розрослася, перескакуючи з теми на тему. Обговорювали все підряд: минулі поїздки, безглузді випадки в університеті, сперечалися про якісь фільми. Дім поступово наповнювався життям. Скрип мостин, дзенькіт скла, сміх — усе це відтісняло холодну чорноту лісу далеко за межі стін.

Зої сиділа, слухаючи впіввуха. Вона спіймала себе на тому, що розглядає відображення у віконній шибці. Там, за тонкою перешкодою, ліс стояв нерухомо, наче велетенський звір, що причаївся і чекає, коли в домі згасне світло.

«Блідий силует», — знову промайнуло в голові.

Вона стиснула келих пальцями. Ні, це просто світло фар, утома, ігри розуму. Ніхто не стоятиме голим у нічному лісі.

— Ти чого зависла? — голос Марі вирвав її з трансу.

— Та так, — Зої кліпнула очима, струшуючи заціпеніння. — Просто втомилася з дороги.

— Ти весь вечір якась тиха.

— А ти — занадто гучна, — Зої усміхнулася.

— Це тому, що я щаслива!

— Тоді гаразд.

Усі розсміялися. Але коли ближче до ночі пляшки спорожніли, а розмови стали лінивими й уривчастими, дім знову почав «дихати». Чулося, як поскрипують балки, як десь у коминній трубі виє вітер. А за вікнами ліс усе так само стояв нерухомо, ніби уважно слухаючи кожен їхній подих.

Зої прокинулася ще й на світ не зазоріло. У кімнаті було прохолодно, повітря здавалося дзвінко чистим. Світло, що проникало крізь щілину в завісах, було сірим і рідким. Вона лежала, прислухаючись до тиші — у домі було підозріло спокійно, наче все живе вимерло за одну ніч.

Вона обережно спустила ноги з ліжка. Підлога під ступнями здалася крижаною. Намагаючись не скрипіти мостинами, вона одяглася й вийшла в коридор. Із прочинених дверей вітальні тягнуло залишками вчорашнього гуляння: вином, попелом від цигарок, остиглим повітрям. На столі лишилися недопиті келихи, карти, кинутий плед. Усе це виглядало тепер як декорація до спектаклю, що скінчився кілька годин тому.