Марафон спільної історії№5! Частина 1

Доброї ночі, друзі! Рада доєднатись до марафону, чарівної пані Уляни і маю за честь написати 5 і фінальну частину цієї захопливої і дещо моторошної історії!

(заздалегідь перепрошую, вимушена ділити блог на 3 частини, мене понесло)

Перш ніж перейдемо, нагадую перейти і ознайомитись із попередніми 4-ма неймовірними частинами!

Частина 1 Уляна

Частина 2 Elaren Vash

Частина 3 Ася Рей

Частина 4 Аріда Демоніар

– Ну, от і все! – Адам стягнув пов’язку з її очей, поставивши перед нею обсидіанову шкатулку з червоним бантом.

– Що це? – спитала вона, всміхнувшись.

– Це, вочевидь секрет цього місця, – всміхнувся Адам. – Знайшов нагорі. Зможеш зберігати тут свої каблучки і сережки, я знаю в тебе їх багато.

Адам чмокнув кохану у щоку.

На кришці була овальна наліпка, доволі дешева, такі продавались у будь-якому супермаркеті у відділі з канцтоварами.

– А це, що? – шкрябаючи нігтем край наліпки, спитала вона.

– Там гравіювання. Я вирішив його трохи приховати, – Адам спантеличено всміхнувся. – Зможемо зробити нове трохи пізніше.

Вона підняла кришку. Крихітна кришталева балерина кружляла під мелодію лебединого озера.

– Вона чудова, дякую! – всміхнулась вона.

Адам поцілував кохану. Світло раптом заблимало.

– Що це? – спитала вона.

– Я викличу електрика вранці.  Будинок не надто новий.

Вночі, коли всі вже полягали спати, нічна темрява пожирала будь-який натяк на світло. Повітря ставало густішим, шепіт долинав до засинаючих Адама і його нареченої Сари. Сплутані сни змушували її тремтіти. Все здавалось нереальним і водночас: аж занадто реальним.

Пустилась злива, грім розбудив Сару, змушуючи прокинутись. Вона кинула погляд на вікно, тоді подивилась на мирного Адама, що тихенько сопів у подушку. Вона чмокнула його у щоку і повернулась на своє місце та раптом застигла. З відчинених дверей вона відчула погляд. Сара не бачила фігуру, що стояла наприкінці коридору, доки спалах блискавки не розвіяв темряву. Це сталось всього на кілька секунд, та цього було досить, аби остаточно прокинутись. Сироти виступили на шкірі, Сара відчула шалене бажання втекти. Вона смикала Адама. Той щось бурмотів спросоння.

– Адаме! Адаме, там хтось є?

– Де? Нема там нікого, ми зачиняли двері. Спи, Саро.

– Та ні ж! Там, хтось є! Прокидайся! Хтось вдерся до нас!

Адам загарчав у подушку і повільно підвівся.

– Сиди, – махнув рукою він. – Я сам гляну.

Блискавка спалахнула і підсвітила темний силует у коридорі. Сара відчула як волосся здійнялось на карку.

– Трясця! – бурмотів він, остаточно прокинувшись.

Він озирнувся, шукаючи щось важке. В очі втрапила шкатулка з обсидіану, що стояла на приліжковій тумбі Сари.

– Дай-но мені це.

– Агов! Моїм же подарунком?

– Краще, ніж нічого! Я куплю тобі нову!

Сара передала йому шкатулку. Адам хутко рушив до коридору.

– Увімкни світло!

– Лампочка здохла, – перевіряючи вимикач, сказав Адам.

Кришка шкатулки раптом відкрилась. Балерина почала кружляти, мелодія Лебединого озера заповнила коридор. Сара напружилась. Суцільна темрява лякала її. Здавалось, що хтось шепотів їй на вухо, тягнув до неї пазурі, готувався її знищити. Вона накрилась ковдрою по саме підборіддя, сподіваючись, що це якось захистить її. За вікном загриміло, Сара верескнула.

– Адаме?! З тобою все гаразд?

– Так, я намагаюсь дійти.

– Там так темно… Може пошукати ліхтарі?

– Вони десь у підвалі. А там ще темніше. Краще не ходи. Все гаразд.

Якщо раніше Сара могла ігнорувати шепіт, чи вважати його лише частиною власної уяви, то зараз його було неможливо не чути. Голоси шепотіли щось настільки гучно, що Сара здригалася від страху. Піт вкрив її спину, змусивши сорочку прилипнути до неї.

– Адаме! – мало не плакала вона. – Тут хтось є.

Мелодія лебединого озера насилу спинилась.

– Я зараз повернусь! Все гаразд, не…

Раптом Адам загорлав. Шепіт змішувався із хрустом кісток, важке булькаюче дихання, здавалось роздавалося прямо у її вуха.

– Адаме?!

Шепіт спинився. Дощ за вікном був єдиним джерелом шуму.

– Адаме? – знову покликала Сара.

Відчуваючи, як все тіло тремтить, вона опустила ноги на холодний кахель. Пальці хутко знайшли капці, вона бігом вскочила у них. Спину вкривали мурахи, вона здригалась від прохолодного протягу, що танцював спітнілою від страху шкірою.

– Адаме, ти тут?!

 

Блискавка спалахнула за вікном, освітивши кімнату всього на мить. Адам стояв на порозі, стискаючи шкатулку в руках.

Сара верескнула.

– Адаме?! Чого ж ти не відкликався?!

– Пробач, – рівним тоном мовив він. – Я не хотів лякати.

Кришка шкатулки знову відкрилась і кляте Лебедине озеро знову порушило тишу будинку.

Сара раптом відчула рух поруч, а тоді пронизливий біль у скроні. А після… Лише темряву.

***

– Ларо! Ти слухаєш мене?

Психологиня затремтіла, кутаючись у ковдру.

– Я… Чую, – здушеним голосом мовила вона.

– Ми відправили два загони на пошуки. Вони прочісують ліс. Це було геть непрофесійно кинути її, Ларо! Дитина не має лишатись у тому будинку геть сама, розумієш?!

Лара спантеличено кивнула. Донести поліціянтам, що ні будинку, ні дитини більше не було, вона не могла. Перед очима досі стояли образи напівпрозорої дитини, що тулиться до дивної істоти, яка назвала себе Адамом. Хай як вона не намагалась переконати поліцію та службу з прав дітей, ніхто не вірив у ті казки, що вона розповідала. Але ж вона бачила! Бачила, як будинок перетворився на пустку, а сама Адель просто зникла!

– Як ти взагалі її загубила? Ви ж були на ґанку!

Лара не знайшла відповіді на питання. Все нагадувало сон під час лихоманки: рвані картинки, не пов’язані між собою. Вона пригадала відчуття, які переповнювали її тоді біля того старого страшного будинку. Вона здригнулась, намагаючись забути ті спогади. Маленька Адель постала у її спогадах. Бідна малеча, що втратила батька. Вона геть сама, невідомо де. 

Дощ все не вщухав за вікном. Лара не розуміла, що їй робити. Якщо вона наполягатиме на тому, що бачила, її саму відправлять до психіатра. Та, як ще пояснити те, що вона бачила власними очима?

– Чи є у того будинку якась історія? – порушила мовчанку вона.

– Даруй, що? – роздратовано глипнув на неї детектив.

– Цей будинок на Дендал-драйв… Хто жив там до Бартонів?

– Можеш пошукати в архівах міста, – махнув рукою детектив. – Це не має стосунок до справи.

І Лара кинулась до архівів тієї ж ночі. Запиваючи свій страх гіркою вистиглою кавою. Лампи над її головою неприємно скреготали. Запах старого паперу, осідав у носі. Очі пересихали від довгого читання, неначе були засипані піском. Вона відклала теку з підшитими газетами за сорокові-п’ятдесяті роки. Потерла очі, і відчула страшенне бажання поспати.

 

– Отже… Родина Кеннетів…– зітхнула вона. – Що ж з вами сталося в тому будинку?

 

Будинок на Дендал-драйв збудували ще наприкінці сорокових років, де оселився ветеран Другої Світової Війни Роберт зі своєю дружиною Мері-Енн та двома чарівними дітками-близнюками Гарві та Гелен. Вони перебрались сюди аж з Делавера, сподіваючись збудувати краще майбутнє для своїх дітей. Сусіди давно поклали око на новобудову, та були вкрай розчаровані тим, що будинок було куплено. Хоч всі вважали родину Кеннетів заможною та щасливою, Роберт вклав майже всі військові виплати на купівлю будинку. Та і щастям за зачиненими дверима і не пахло.

Мері-Енн була зразковою господинею. Під час війни вона гарувала на виробництві, обіймаючи посаду головного інженера. Та, коли Роберт повернувся, була вимушена стати дбайливою і терплячою дружиною для чоловіка. Роберт стикнувся з багатьма жахами за свою військову кар’єру. Та чимало з того і в половину так не лякало його, як вподобання Гарві. Коли Роберт йшов на війну, Гарві було лише вісім років. Він був таким милим і світлим хлопчиком, писав батьку милі записки і надсилав малюнки, де писав як сильно він пишається героєм. Та, коли Роберт повернувся додому, не знайшов свого доброго синочка, а лише злого і потайливого підлітка, що зачинявся у своїй кімнаті, а підвал облаштував під майстерню, де займався таксидермією. Якось він не зміг врятувати білченя, що випало з дупла восени, і зробив своє перше опудало. Мері-Енн була налякана, та це єдиний вид дозвілля, що приносив Гарві задоволення.

Втім з часом почались і інші, більш тривожні речі. Роберт був доволі дратівливим, лише келих джин-тоніка, що йому готувала дружина після роботи, міг хоч трохи підняти йому настрій. Гелен тихенько читала, сидячи на кріслі, а Гарві знову пропадав у підвалі.

Аромат, що доносився з кухні, змушував Роберта нервувати, шлунок час по часу стискався від голоду. Цього недільного дня, після ранкової служби, вони відвідали театр всією родиною. Роберта сердило як довго доводиться чекати на вечерю у вихідні. Мері-Енн неначе лінувалася подати їжу вчасно.

– Мері-Енн! Де там вечеря? – гаркнув він, стукнувши кулаком по підлокітнику крісла.

 

– Вже за кілька хвилин, любий! – чарівно всміхнулась вона, перемішуючи овочевий салат, який планувала подати до ростбіфу і запеченої картоплі.

– Де твій брат? – звернувся до Гелен він.

– У підвалі, – відірвавшись від книги, буркнула вона.

 Роберт роздратовано хмикнув, кинув газету на стіл і, поклавши руки собі на коліна, важко підвівся, рушаючи до нижніх сходів. За дверима підвалу було темно. В носа вдарив сморід формаліну. Єдина лампочка над столом Гарві кидала жовте сяйво на хлопчика і розкидану шерсть, над якою пурхали вправні пальці малого.

Роберт відчув, як волосся на карку піднялось.

– Хлопче?

Гарві не реагував.

– Хлопче! – гаркнув він.

Гарві мовчки повернувся.

– Мати кличе на вечерю. Чим ти займаєшся?

– Роблю подарунок для Гелен на Різдво.

Роберт зітхнув, подарунок це добре. Це ж добре? Він підійшов ближче, зазирнувши за плече сина. Мурахи вкрили його спину, тихий шепіт пронісся десь біля лівого вуха. Роберт озирнувся. Нікого. Що це, в дідька, було?

– Що це таке? – спитав він, киваючи на творіння сина.

– Це іграшка.

З вашого дозволу сказати «грашка», мала доволі відразливий вигляд. Здавалось, що її зліпили з різних створінь. Гарві при тому був щасливим зшивати цю іграшку до купи. Його погляд був натхненним.

– Де ти взяв…Цих тварин?

– Я ходив на полювання.

– На полювання?

– Так, як дідусь вчив, – нагадав Гарві. – Доки тебе не було.

– Де ж ти взяв рушницю?

– У мене був камінь. Цього досить.

Роберт відчув найсильніше занепокоєння, голос його захрип, а шепіт раптом посилився, змушуючи його провести рукою по шиї і озирнутися знову. І знову нікого! Роберт поглянув на сина, добираючи слова:

– Ти… Що ж? Сам їх усіх…

– Головне знати місце, – накладаючи обережний стібок, Гарві затягнув нитку, та сховалась у густому хутрі. – Тоді кістки не пошкодяться і вийде гарно.

Він відставив іграшку, крутячи головою в різні боки.

– А це… – Роберт важко ковтнув. – Це хто?

– Це міллзток, – всміхнувся він, поглянувши на батька. – Пам’ятаєш Адама?

Роберт пригадав, як малі близнюки грали з уявною тваринкою, що мала морду вовка і крила, як у орла. Вони назвали її Адамом, представником виду міллзток, міфічної істоти, що приходить лише до тих дітей, яким сумно. Він тоді сказав, що все це дурниці. Гелен плакала, а Гарві образився на нього. Втім те, що Гарві робив нині, геть не нагадувало казкове створіння. Це був монстр, що прийшов з жахіть.

 

Серце його зайшлося, тіло неначе вкололи сотні голок, кинувши його в піт. Шепіт знову здіймав волосся на карку, Роберт здригнувся і залишив підвал. Він не міг забути дивний натхненний вираз обличчя свого сина. Він завдає болю тваринкам, заради свого жорстокого хобі. Це непокоїло його. Моторошний підвал, де син з умиротворенням робить страшні речі, змушувало серце Роберта калатати в грудях. Як він міг пропустити це?

Тремтячими руками він вмив лице холодною водою. Тоді ще. І ще. Не допомогло. Кинувши змарнілий погляд червоних очей на своє відображення, Роберт похитав головою і витер обличчя рушником.

Мері-Енн тим часом сиділа біля дзеркала у нічній сорочці й мастила обличчя кремом, посміхаючись відображенню.

– Чому ти не заборонила Гарві робити це?

Мері-Енн, намастила кремом руки, обережно розтираючи.

– А чому ні? Хай як це гидко для мене, йому подобається, – вона знизала плечима. – Ти ж сам писав: займати дітей чимось.

– Я мав на увазі гуртки чи випікання печива на ярмарок! Аж ніяк не це! Він вбиває заради свого дозвілля! Хіба це нормально?

– Ні, це не нормально, – погодилась вона. – Як і вечеряти запеченою яловичиною. Адже заради цього хтось пішов і вбив корову, чи не так?

– Це геть інше! Він жорстокий через тебе! Твій недогляд.

Мері-Енн, затремтіла, тоді опустила очі.

– Так, любий. Ти маєш рацію.

– Він збирається подарувати Гелен одного зі своїх чудовиськ.

– Бідна Гелен!

– Я маю ідею. Та ми однаково маємо поговорити з Гарві. Якщо він не спиниться – я відправлю його до психіатричної клініки.

Мері-Енн сполотніла.

– Благаю не варто! Сусіди подумають, що ми виховали психічно-неврівноважену дитину! Я втрачу місце у клубі садівниць!

– Не ми виховали, а ти, Мері-Енн. Я захищав нас від ворога, доки ти псувала мого хлопчика! Заплющувала очі на його хворобу!

– Він не хворий!

– Тільки хворий займається такими речами! Я вкрай розчарований тобою.

Він вимкнув лампу на приліжковому столику і хутко розвернувся до неї спиною. Мері-Енн лишилась стояти у темряві, відчуваючи, як от-от заплаче.

Продовження