Друзі, пробачте за довге очікування.

Я знаю, багато хто з вас уже встиг засумніватися, чи відбудеться марафон узагалі. Але — обіцяне стається! І ми нарешті стартуємо!

Цього разу спільна історія буде написана в жанрі жахів.

Готуйтеся до того, що буде моторошно, інтригуюче й дуже атмосферно.

Ще раз дякую за терпіння — тепер ми точно не зупинимось.

БУДИНОК, ЯКИЙ БІЛЬШЕ НЕ ДИХАЄ

Дощ лив, як кров із рани, змиваючи з бляшаного даху останні сліди ночі, яку жодне вікно більше не побачить.

Дівчинка сиділа на ґанку, в закривавленій нічній сорочці, дивлячись кудись за межі мокрого саду, де ще вчора грався молодший брат. Її очі були занадто порожні для дев’ятирічної дитини. Занадто тихі. Занадто дорослі.

Її звали Адель.

Поліцейський підійшов обережно, наче боявся, що вона вибухне на дотик.

— Ти… чуєш мене? — спитав він, нахилившись.

Адель не відповіла. Вона просто дивилась на гойдалку, яка ще хиталась. Хоча вітер давно стих.

Будинок сім’ї Геллінгів стояв на краю лісу, старий, з потрісканими стінами і серцем, яке ховалося під підлогою. Батько завжди казав, що цей дім «живе», але мама сміялась, називаючи це “бабськими вигадками”. Тепер мама більше не сміється. Її тіло лежить на кухонній підлозі — з очима, що застигли у виразі безмовного крику.

***

Мокрий двір перед будинком нагадував розтоптане кладовище: сліди чобіт у глині, обірваний рукав чийогось плаща, калюжі, в яких плавали уламки жовтого посуду з кухні. Навколо кишіло людьми — поліція, парамедики, кілька сусідів, які вийшли попід парасолями або згорнулися під куртками, хоч і не мали що робити, окрім як дивитися.

Поліцейські перемовлялись через рації. Один фотографував вхідні двері, які висіли на одній завісці, інший щось занотовував, стоячи біля вікна, за яким було видно порвану фіранку. Вранішнє світло просочувалося крізь хмари, сіре й незатишне, мов холод у дитячих кістках.

Одна з жінок-сусідок, стара пані Глен, шепотіла комусь на вухо, не зводячи очей з Адель:

— Каже, що чула крик ще вночі… але боялась виходити. Такий був… не людський. Ніби сам будинок стогнав.

Під’їхала ще одна машина — цього разу сіра, без мигалок. Із неї вийшла молода жінка з рудуватим волоссям, зібраним у пучок. У руках — чорна парасоля й сумка, з якої виглядала папка з паперами. Вона підійшла до поліцейського біля Адель, обмінялась з ним коротким поглядом, і присіла навпочіпки, тримаючи дистанцію.

— Привіт, Адель. Мене звати Лара, я… психолог. — Її голос був спокійний, рівний, як тепла хвиля. — Я тут, щоби допомогти тобі. Ти можеш нічого не казати, якщо не хочеш. Можеш просто кивнути, якщо мене чуєш.

Адель не поворухнулась. Уся мокра, злипле волосся прилипло до щік, губи побіліли від холоду, а сорочка — ще мокра від дощу чи крові, важко було сказати. Але очі… очі ніби дивились крізь усе — крізь Лару, крізь вогкі тіла дорослих, крізь гойдалку, що все ще гойдалася без допомоги вітру.

Шістнадцять годин тому.

Все почалося о 2:43 ночі.

Адель прокинулась від звуку, який не можна було пояснити. Він був схожий на поєднання розбитого скла і повільного дихання — такого, ніби хтось вдихає крізь закривавлений рот.

Дівчинка сиділа в ліжку, стискаючи плюшевого вовка. Вовк був старий, у нього бракувало лівого вуха, а на животі — чорна пляма, яку тато не міг відіпрати.

Спочатку був скрип. Потім тупіт. Потім… крик.

Гострий, чоловічий, зламаний. 

…Крик обірвався так раптово, що тиша після нього прозвучала голосніше, ніж він сам.

Адель сиділа, затиснувши лапу вовка в долоні, і не зводила очей з дверей. Вона чула щось ще. Щось, що не належало цьому дому — не скрип сходів, не цокання годинника в коридорі, не дощ по шибці.

Це було… дихання.

Надто близько.

Надто глибоке.

Воно лунало так, ніби хтось стояв по той бік дверей і вдихав повітря — не для того, щоб жити, а щоб відчути. Немовби втягував запах її страху.

Адель сховалась під ковдру, як це робила раніше, коли снила кошмари. Але цього разу ковдра не рятувала. Вона відчувала, як ліжко тремтить — ледве-ледве, як тінь думки.

А потім…

Стук.

Місце злочину 

— Ти дуже хоробра, — прошепотіла Лара м’яко, не намагаючись змусити дитину говорити. — І ти не сама. Я тут з тобою, добре?

За їхніми спинами пролунав звук, схожий на зітхання — хтось з носилками виніс тіло. Його поспішно накрили, але цього було досить, щоб сусіди затулили роти руками. Інші діти, які стояли поруч, почали плакати. Пес пані Глен заскавулів, хоч ніколи не скавучав.

Адель нарешті кліпнула. Один раз. Наче очі вернулися в тіло.

Психолог помітила це. Її пальці злегка стиснули край парасолі.

— Я знаю, це дуже страшно. І, мабуть, дуже боляче всередині. Але я тут. І я залишуся з тобою, скільки буде потрібно.

І в ту мить, коли всі думали, що дитина знову зануриться в мовчання, Адель повільно повернула голову. Її голос був тихий, але кожне слово різало повітря, як лезо.

Радо передаю продовження у рукиElaren Vash