Марафон від Уляни

Розділ 3. АДАМ

Надворі стояв туман. Сірий, в'язкий, він повз по землі, немов жива істота, що хотіла затягнути в себе все живе. Поліцейські та сусіди, що ще недавно стояли у дворі, зникли, розчинившись у білій пелені. Був лише крик — тихий, але нескінченний, що прорізав мовчання, немов лезо. Крик, що виходив зсередини, з найглибшого куточка душі.

Адель мовчала. Її обличчя було застигле, як у манекена, лише погляд у її очах був живим — настільки живим, що від нього ставало моторошно. Вона дивилася на Лару, але не бачила її, бо її погляд був звернений у далеке минуле, кудись, де час зупинився. Її маленькі пальці незграбно стискали іграшкового Вовку, і Лара бачила, як вони тремтять.

"Адель, хто це був?" — прошепотіла Лара, відчуваючи, як її власне серце стискається в грудях.

Відповіді не було. Лише мовчання, гучне, як крик, і погляд Адель, що пробирав до кісток. А потім, в самій гущавині туману, з'явилася тінь. Вона рухалася, немов примара, що проковтнула землю. Її обриси були розмиті, але Лара бачила деталі: широкі плечі, військову форму, яка була розірвана в кількох місцях. Вона бачила сліди крові, які виступали на тканині, ніби квіти, що розцвіли після дощу.

Військовий зупинився за кілька кроків від Адель. Її погляд був прикутий до нього, але це був не погляд дитини, що зустріла незнайомця. Це був погляд солдата, що побачив свого командира. І її обличчя змінилося. Холод, який був раніше, перетворився на щось інше — щось, що Лара бачила у очах людей, які довго жили з привидами.

"Адель..." — знову прошепотіла Лара, намагаючись зрушити дівчинку з місця.

Але та, немов уві сні, зробила крок уперед. "Тато?" — її голос був настільки тихим, що Лара насилу почула його.

"Адель, стій!" — вигукнула Лара.

Але було запізно. Тінь, що стояла за будинком, зробила ще один крок уперед. І тоді Лара побачила його обличчя. Воно було бліде, як смерть, з глибокими шрамами, які, немов очі, дивилися на світ. Але найстрашнішим було не це. Найстрашнішим було те, що він посміхався, і його посмішка була дитячою, наївною, але в той же час, щось в ній було не так.

"Адаме?" — здивовано прошепотіла Лара.

Адам подивився на неї, і його очі засяяли. Не від світла, а від чогось, що нагадувало блиск старого скла. Він зробив ще один крок уперед, і від нього пахло сирістю, немов від старого дерева, що згнило в болоті.

"Ти прийшов за Вовкою?" — запитала Адель.

Адам лише кивнув. І тоді Адель відпустила свого іграшкового Вовку, і він впав на землю.

Він підняв його, пригорнув до себе, і тоді його очі засяяли ще більше. Він подивився на Лару, і його посмішка стала ширшою. Вона була злою, але це була посмішка дитини, яка знайшла свою улюблену іграшку.

Ларі здалося, що вона чує голос. Тихий, але злий, він говорив прямо в її свідомість: "Ти не знаєш, з ким розмовляєш. Адель не просто дівчинка. Вона – місце, де живуть всі мої спогади. І я... я тут, щоб їх забрати".

Руки Адама, що стискали іграшкового Вовку, згорбились, а кігті, гострі та довгі, прорізали плюшеву тканину. Іграшка застогнала, а з її набивки вилізла чорна, густа маса, що нагадувала кров. Вона розлилась по землі, і на її місці з’явилися крихітні, звивисті корінці, що росли з неймовірною швидкістю. Вони обвивали ноги Лари, зв'язуючи її, не даючи зрушити з місця.

Лара закричала, але її крик потонув у тиші. Її тіло було паралізоване, і вона могла лише дивитися, як Адель, посміхаючись, повільно підходить до Адама. Її очі, що ще нещодавно були порожніми, засяяли, але це було не світло, а відображення вогню, який загорівся в очах Адама.

"Ти бачиш його?" — прошепотіла Адель, її голос був солодким, як мед. "Він прийшов за мною. Він – мій батько".

Адам, що стояв перед нею, вже не був людиною. Його обличчя зникло, а на його місці з'явилася чорна, розтріскана маска. Його тіло було згорблене, а спина вигнута, немов крила. Його руки, що стискали іграшкового Вовку, стали довгими, як гілки дерев, а його кігті, немов леза, готові до атаки.

Він повільно, згорбившись, підійшов до Адель. Лара хотіла кричати, але її голос застряг у горлі. Вона могла лише спостерігати, як Адель, немов уві сні, простягнула руки до нього. Він пригорнув її до себе, і його чорна маска, що була, здавалося, зроблена з темряви, розкрилася, показуючи всередині порожнечу.

"Я... я хочу..." — прошепотіла Адель.

"Я знаю", — сказав Адам, і його голос був немов стогін вітру, що розбивався об каміння. "Ти хочеш, щоб я повернув тобі все, що було".

Він поклав руку на її голову, і тоді будинок, що стояв за ними, почав хитатися. Вікна задзвеніли, а стіни застогнали. Лара відчула, як її тіло здригається, і вона злякалася не за себе, а за Адель. Вона бачила, як дівчинка тане в руках Адама, немов сніжинка, що впала на гаряче каміння.

"Ти... ти хто?" — прошепотіла Лара, її голос був ледь чутним.

Адам повернувся до неї. Його очі, що були повні вогню, засяяли ще яскравіше. "Я – твій страх. Я – твої найгірші кошмари. Я – той, хто приходить у ніч, щоб забрати те, що тобі належить".

І тоді будинок, що стояв за ними, почав руйнуватися. Стіни падали, а дах провалювався. Лара відчула, як її тіло стискається, а її свідомість зникає. Вона була в пастці, і єдине, що вона могла зробити, це спостерігати, як Адель, що стала прозорою, зникла в обіймах Адама.

Руйнування будинку не було схоже на обвал. Це було щось інше, жахливіше. Це було повільне розчинення. Дерево перетворювалось на пил, каміння — на пісок. І все це поглинав Адам, що стояв, немов чорна діра, в центрі всього цього хаосу. Він тримав Адель в руках, і її тіло, що стало прозорим, світилося зсередини, але це було не світло, а вогонь.

"Адель!" — закричала Лара, її голос був надломлений.

Адель повернула до неї своє прозоре обличчя, її очі були порожніми, але в них, немов в дзеркалі, відбивався вогонь. Вона посміхнулася, і її посмішка була страшнішою за крик. Вона була сповнена жаху, який Адель, здавалося, відчувала, але не могла контролювати.

"Ти... ти хто?" — прошепотіла Лара, дивлячись на Адама.

"Я — той, хто забирає те, що тобі не належить", — сказав Адам, і його голос був немов стогін вітру, що розбивався об каміння. "Ти думала, що можеш її врятувати? Ти думала, що можеш її вилікувати?"

Він відвів погляд від Лари і подивився на Адель. "Ти готова?" — запитав він, і його голос, що був раніше грубим, став солодким, немов мед.

Адель лише кивнула.

Тоді Адам простягнув руку, і вона, немов уві сні, взяла її. Їхні руки з'єдналися, і тоді вони, немов привиди, зникли.

Лара відчула, як її тіло стискається, а її свідомість зникає. Вона була в пастці, і єдине, що вона могла зробити, це спостерігати, як Адель, що стала прозорою, зникла в обіймах Адама.

Вона прокинулася від крику. Її крик. Вона була одна, лежачи на мокрій землі, її тіло було покрите брудом, а її волосся, що було мокрим від дощу, прилипло до її обличчя. Вона підняла голову, і її погляд був прикутий до місця, де ще недавно стояв будинок. Його не було. Була лише діра в землі, яка, здавалося, вела в нікуди.

Лара відчула, як її серце стискається в грудях. Вона втратила її. Вона втратила Аде

Коли Лара поринула у безодню, в будинку, що тепер був лише порожньою раковиною, пролунав крик. Він був гучним, як грім, але ніхто, крім Макса та Міки, не міг його почути. Вони були двома дітьми, які сховалися в шафі, щоб погратися у хованки.

Крик злякав їх. Вони, немов маленькі примари, виповзли зі своєї схованки. Макс, старший, був сміливіший. Він, незважаючи на страх, повів за собою Міку.

"Максе..." — прошепотіла Міка, її голос був ледь чутним.

"Я знаю", — сказав Макс, його голос тремтів, але він намагався бути сильним.

Вони пішли до кімнати, де ще недавно була Лара. Але її там не було. Була лише порожнеча, яка, здавалося, була наповнена темрявою.

Макс зробив крок уперед. Його нога відчула щось м'яке. Він подивився вниз і побачив іграшкового Вовку, що світився зсередини. Він, незважаючи на страх, підняв його.

"Що це?" — запитала Міка, її очі були повні жаху.

"Я не знаю", — сказав Макс. Він поклав іграшку на підлогу, і тоді вона, немов жива, затремтіла. З неї вилізли чорні, звивисті корінці, які, немов щупальця, виповзли назовні.

Макс хотів кричати, але його голос застряг у горлі. Він хотів бігти, але його ноги не рухалися. Він був у пастці, і єдине, що він міг зробити, це спостерігати, як чорні корінці повільно, але впевнено, повзуть до нього.

"Максе..." — прошепотіла Міка, її голос був сповнений жаху.

Але було запізно. Корінці обвилися навколо ніг Макса, і він, немов маріонетка, почав підніматися в повітря. Він був у пастці, і єдине, що він міг зробити, це спостерігати, як його тіло зникає в обіймах темряви.

Міка стояла, немов уві сні, її очі були повні сліз. Вона не знала, що робити. Вона не знала, куди йти. Вона була одна, і вона була налякана.

Вона відчула, як щось торкнулося її руки. Вона здригнулася, але потім, коли вона побачила, що це, її серце забилося швидше. Це була рука Макса, яка, немов привид, вилізла з-під підлоги.

"Біжи!" — прошепотів він, і його голос, що був раніше грубим, став солодким, немов мед. "Біжи, Міко!"

Міка стояла, наче вкопана. Вона дивилася на руку свого брата, яка виповзала з-під підлоги. Вона хотіла закричати, але її голос застряг у горлі. Вона хотіла бігти, але її ноги не рухалися. Вона була в пастці, і єдине, що вона могла зробити, це спостерігати, як її брат зникає в безодні.

"Біжи, Міко!" — знову прошепотів Макс. Його голос був тихим, але він був настільки гучним, що Міка почула його. Вона знала, що він намагається її врятувати, і вона, незважаючи на страх, зробила крок уперед.

Вона побігла. Вона бігла так швидко, як ніколи в житті. Вона бігла по коридорах, які були темними, як ніч. Вона бігла по сходах, які, здавалося, вели в нікуди. Вона бігла до виходу, який, здавалося, був нескінченно далеко.

Вона бігла, але відчувала, що її переслідують. Вона чула кроки, які були важкими, як у солдата, і вона чула шепіт, який був солодким, як мед. Вона знала, що це він. Вона знала, що це Адам.

Вона добігла до дверей. Вона відкрила їх, і тоді вона побачила, що на вулиці дощ. Вона вибігла на вулицю, і її тіло, що було мокрим від поту, стало мокрим від дощу. Вона бігла, не озираючись, але потім вона, незважаючи на страх, повернула голову.

Вона побачила його. Він стояв на ганку, і його очі, що були повні вогню, засяяли. Він посміхнувся, і його посмішка була злою, але в той же час, щось в ній було не так. Вона була сповнена жаху, який Міка, здавалося, відчувала, але не могла контролювати.

Він простягнув руку, і тоді з неї вилізли чорні, звивисті корінці, які, немов щупальця, поповзли до неї. Міка хотіла кричати, але її голос застряг у горлі. Вона хотіла бігти, але її ноги не рухалися. Вона була в пастці, і єдине, що вона могла зробити, це спостерігати, як її тіло зникає в обіймах темряви.

Передаю марафон Dekkin