Марафон спільної історії№5! Частина 2

Ранок на Різдво завжди був улюбленим для Роберта. Йому подобалось як вся родина розпаковує подарунки і дякує йому за щедрість. Втім цього року він відчував холод, що клубився у животі.

– Це тобі, матусю! Від татка! – щебетала Гелен.

Мері-Енн всміхнулась і взяла прямокутну коробочку, розв’язавши червоний бантик, пакувальний папір шарудів у її пальцях, доки вона не дістала з неї чорну обсидіанову шкатулку. Лаковану поверхню вкривали ініціали М.Е.К.

– Для твоїх дрібничок, – всміхнувся Роберт.

– О! Любий, це дуже слушно, дякую! – вона поцілувала його у щічку, провівши пальцями по гладенькій поверхні.

– Купив у новому магазинчику. Замовив гравіювання спеціально для тебе.

– Дякую, – сяяла Мері-Енн.

– Я теж таку хочу!

– І я!

– Дітки, татко теж вам щось подарував, не хвилюйтесь!

Гелен хутко розпакувала подарунок і верескнула. Роберт і Мері-Енн підскочили.

Роберт підвівся, хутко рушивши до дочки. Вона захопливо обійняла іграшкового вовка. І сміялась від щастя.

– Дякую, Гарві!

– Я не… Це не мій подарунок! – зніяковів Гарві, коли сестра обійняла його.

Плюшевий вовк, якого Роберт купив за доволі пристойні кошти, був м’яким і мав значно симпатичніший вигляд за те опудало, що шив Гарві.

Він розгнівано поглянув на батька.

– Це ти зробив! – крикнув він. – Лише ти знав!

– Так. Так, це я! Бо твоя сестра б зомліла, якби побачила те жахіття!

– Краще б ти не вертався! – крикнув він, кинувшись на Роберта.

 Він схопив його за ноги, поваливши на підлогу, а тоді сів на нього. У руці блиснула обсидіанова шкатулка. Кришка відкрилась і зазвучала мелодія Лебединого озера. Гарві завдав три удари кутом шкатулки у скроню батька.

Мері-Енн і Гелен верещали. Гарві важко дихав від зусиль. Краплі крові скрапували на підлогу, забарвлюючи ніжно-персиковий персидський килим.

– Роберте! – кричала Мері-Енн, присівши біля чоловіка.

Її руки гладили його щоки, тулились до його грудей.

– Що ти накоїв?! – кричала вона до сина.

Замість злякатися як матір, замість заплакати, як сестра, Гарві підвівся, поклав скривавлену шкатулку на стіл і всміхнувся.

Шепіт заполонив кімнату, світло блимнуло, а вікна розчинились, стукаючи шибками у стіни. Пустилась гроза упереміш зі снігом. Раптово стало холодно. Лампочка луснула, розкидаючи скельця навсібіч. Мері-Енн і Гелен обійнялись, закриваючись від скла.

Лара читала і виписувала основні факти.

– Отже… Роберт Кеннет загинув у 1946-му році. Його син Гарві відбував покарання спершу у виправному закладі для неповнолітніх, з вісімнадцяти років, його перевели до в’язниці. Він втік з виправного закладу 

Біди не полишали родину Кеннетів і після поховання Роберта. Гарві було відправлено до виправного закладу для неповнолітніх. Гелен стала ще більш замкнутою, а Мері-Енн повернулась до роботи, через що майже не приділяла часу дочці. За десять років Гарві знайшов спосіб втекти із в’язниці, куди його перевели після повноліття. У 1951-му році він втік із в’язниці і вбив свою матір Мері-Енн. Його сестра загинула роком раніше від ускладнень після пневмонії. Мері-Енн встигла викликати поліцію, тож Гарві було застрелено на місці злочину. Вся родина Кеннетів померла у цьому домі.

Лара відхилилась, напружену спину пронизав біль, щойно та торкнулась спинки стільця.

– Наступні, хто заселився до будинку…– гортала сторінки Лара. – Адам Колсон і Сара Кейн… Адам.

Вона посунула клавіатуру архівного комп’ютера і набрала ім’я Колсона.

Шепіт, що долинав з-поміж запилених книжних полиць архіву, змусив Лару здригнутися.

– Агов! – покликала вона. – Містере Гарріс, це Ви?

Охоронник архіву, що дозволив їй лишитись тут після закриття не мав би турбувати психологиню, та вона намагалась переконати себе, що цей старий чоловік вештається повз стелажі старих паперів, намагаючись спровадити її. Вона не бажала уявляти щось менш реалістичне. Після пережитого, вона усвідомлювала, що психіка намагається вмикати раціональність і оцінювати побачений досвід, підкріплюючи його цілком зрозумілими поясненнями. Та спогади про Адель, знов і знову змушували її тремтіти, усвідомлюючи, що пояснень побаченому просто не існує.

Раптовий протяг перегорнув сторінки на її столі. Лара скрикнула, перекинувши чашку з кавою. Мережевий адаптер, до якого було під’єднано комп’ютер заіскрив. Лара відскочила вбік, хапаючи свій телефон.

Схоже, вона перепрацювала.

Лара схопила речі, кинувши останній погляд на екран старенького комп’ютера.

«Адам Джонатан Колсон. Підозра у вбивстві першого ступеня. Під час затримання чинив опір та становив загрозу представникам закону.»

– Отож, він вбив Сару і загинув сам.

Лара роззирнулась.

– Всі гинули в тому домі.

Шепіт наближався, підіймаючи волосся на карку. Лара закричала.

– Агов? Міс? Уже шоста ранку, Ви просили Вас сповістити.

Шепіт раптово урвався, Лара розплющила очі. Містер Гарріс стояв на вході до архіву.

– Дякую… Я…Трохи пошкодила майно. Перерахуйте вартість, яку я маю компенсувати, гаразд?

– Вам би перепочити, міс…– зітхнув містер Гарріс.

– Так, маєте рацію.

  Лара рушила додому. Підіймаючись неквапливим ліфтом, вона мріяла лише про дві речі: прийняти душ і нарешті лягти спати.

У їх будинку досі були ті, не сповна розуму, хто ліпив оголошення на стінки кабіни ліфту. Це мало дурнуватий вигляд, а надто у елітному районі. Та завжди  були ті, хто прагнув, у обхід правил, рекламувати власні послуги.

« Медіум Аґата. Звільню Ваш дім від злих духів. Розвію будь-яке прокляття.»

Лара пирхнула, ну, звісно. Якби всі труднощі у цьому світі могли вирішити медіуми, інші професії б просто втратили власну вагу.

Пронизливий лязг, змусив Лару впустити парасолю і сумку, аби закрити вуха руками. Вона скривилася.

– Якого біса?!

Світло у ліфті блимнуло. Тоді ще раз. А тоді вимкнулось геть.

Лара кинула присіла, щоб витягти телефон із сумки. За законами жанру, під руку потрапляло все на світі, окрім необхідного смартфону. Шепіт, лоскотав її вухо, Лара стрибнула вперед, розвертаючись, її спина торкнулась дверей ліфта, а ноги перечепились через сумку. Страх змушував руки тремтіти, вона відчула, як плаче від відчаю. Намагаючись дихати рівно вона продовжила порпатись у сумці. Крикнувши, вона перевернула її, викидаючи все, що там було на підлогу кабіни. Тремячими руками вона намагалась намацати телефон. Шепіт супроводжувався огидним клацанням. Пальці торкнулись прохолодної поверхні. Лара мало не крикнула від радощів. Та потім, посунувши пальці далі, вона зрозуміла, що це не телефон. Прямокутний лакований предмет був значно більшим. Ніготь зачепився за кришку і вона підняла її. Кабіною пролунала мелодія Лебединого Озера. Лара відчула, як все всередині стислося. Вона витягнула ноги, відчувши, як щось віштовхнула. Щось вдарилось об стінку ліфта. Її долоня вкривалася брудом з підлоги, та їй було байдуже. Намацавши, нарешті телефон, Лара увімкнула бокову кнопку. Очі різонув максимальний рівень підсвідки дисплею. Вона важко зітхнула, знайшовши ліхтарик. Тремтячими руками вона підсвітила кабіну ліфта. Порожньо. Мелодія зрештою дограла. Лара опустила ліхтарик, піднявши шкатулку з кришталевою балериною. Стара подерта, вкрита пилом наліпка піддерлась збоку. Лара зняла її. М.Е.К. Що це ще таке?

Ліфт спинився. Лара зраділа, здавалось він підіймався цілу вічність!  Лара похапцем скинула всі свої речі у сумку і підвелася. Кілька разів глипнувши на незнайому їй шкатулку, вона таки підняла її і засунула у сумку, перекинувши її на лікоть. Світло у ліфті знову загорілось. Лара ще певну мить звикала до жовтого розсіяного світла. Кинувши останній погляд на дурнувате оголошення, Лара здалась сама собі і сфотографувала контакт Аґати. Вона хитала головою. Психологія заперечує все надприродне. Втім, те, що відбувалось із нею у цю довгу добу не міг пояснити звичний для психології, раціональний аналіз.

У квартирі було темно. Неначе на дворі досі стояла ніч. Лара не замислилась про це, бо була занадто стомлена. Прийнявши душ, вона думала про Адель. Як все це могло статися? Чому вона бачила те…Що бачила?

Лара вимкнула воду і обтерлась рушником. Те кляте Лебедине Озеро неначе досі грало у її голові. Витерши вкрите парою дзеркало, вона поглянула на своє зблідніле обличчя. Зараз, коли вода була вимкнута, Лара усвідомила, що їй не почулося. Мелодія Лебединого Озера і справді грала у її спальні, куди вона принесла ту шкатулку, яка незрозуміло яким чином опинилась у сумці.

Лара схопила перше, що знайшла у ванній: лак для волосся. Одразу ж відчула себе жалюгідною, втім це найкраще, що вона мала. До кухні йти далеко. Хоча кухонний ніж би, мабуть, був не зайвим. Вона увімкнула світло в коридорі, вітальні і поступово наближалась до спальні. Мелодія дедалі гучнішала. Хутко увімкнувши світло у спальні, Лара оглянула кімнату. Порожньо. Лише відчинене вікно, з якого линув вітер, роздмухувало фіранки. Психологиня засунула флакон лаку для волосся під пахву і хутко зачинила вікно. Мелодія урвалась. Кришка шкатулки шумно зачинилась. Лара розвернулася. У квартирі було тихо. Занадто тихо.

Знадобилось кілька секунд, щоб Лара усвідомила, що у коридорі знову було темно. Мурахи сипнули її шкірою. Психологиня намагалась не рухатись, лише потягнулась до телефону, що лежав на ліжку і відкрила галерею, запам’ятовуючи номер клятого медіума.

– Яка ж я дурепа! Зараз заплачу останні гроші шарлатанці! – тремтячими руками вона піднесла телефон до вуха.

Вже за кілька гудків по той бік озвався жвавий голос пані старшого віку.

– Вітаю! Ви зателефонували Аґаті. Чим я можу допомогти?

– Благаю, приїздіть! Я відчуваю певну… присутність і не… не знаю, що мені робити!

Аґата приїхала за десять хвилин. Тіло Лари втомилось стояти в одному положенні, та вона не могла змусити себе зрушити з місця. Роздався дзвінок у двері.

– Трясця! Я забула, що замкнулась!

Лара міцно схопила лак для волосся  і рушила до коридору, побігши до вмикача. Коли загорілось світло, їй стало легше. Вона відчинила двері. Невисока жінка, років шістдесяти із шовковою хусткою на голові та масивними сережками всміхалась їй.

– Вітаю, Ларо.

– Вітаю, – впускаючи її зітхнула вона.

– То… Де наш неспокійний дух? – ставлячи ридикюль із крокодилячої шкіри, спитала вона.

Кришка шкатулки відчинилась знову, Лебедине Озеро почало лунати на всю спальню.

Аґата стримано кивнула.

– Гаразд, ходімо.

 Вона запалила свічку і заплющила очі. Лара не надто цікавилась обрядом екзорцизму, чи що там робила Аґата. Тінь від свічки танцювала на стіні, а тоді враз відірвалась і кинулась прямо на Лару. Психологиня заверещала. Шкатулка раптово закрилась, відірвалась від приліжкової тумби і полетіла у Лару, вдаривши її у скроню. Очі Лари заплющились і вона зомліла.

– Тихо-тихо! – Аґата допомогла їй підвестись. – Все гаразд! Не знімай цього. Навіть у душі, добре?

Лара покосилась на масивний кулон із рожевого кварцу.

– Це не дасть злому духу торкнутись тебе.

– Його більше нема?

Аґата зитхнула.

– Де ти взяла цю річ?

– Направду, гадки не маю. Просто знайшла у своїй сумці.

– І притягла її додому? – Аґата докірливо покосилась на Лару. – Це не просто скринька для прикрас. Вона сповнена негативною, навіть небезпечною енергією. Її треба знищити.

– Чи можете Ви…Проаналізувати також енергію старого будинку?

Аґата поглянула на неї.

– Щось тебе дуже непокоїть, еге ж?

Лара змовчала. Вона надрукувала кілька документів про колишніх власників дому, та не поспішала показувати їх Аґаті. Зрештою медіум погодилась вирушити на Дендал-драйв.  Попри свої моторошні спогади – будинок досі стояв на місці. У вікнах було темно, досі вологий від дощу ґанок темнів на світлій плитці під’їзду.

Двері були заклеєні поліцейською стрічкою. Лара спинилась перед ґанком, відчуваючи, як страх скував її.  Аґата наблизилась до дверей і раптово похитнулась.

– Що таке? – спитала Лара, підхопивши жінку.

– Тут… Тут живе саме зло. Давнє…Жорстоке…

– Хто це?

– Воно зародилось з насильства. Тут померла не одна людина.

Лара нахмурилась.

– Хто?

– Ти знаєш, хто, – хмикнула Аґата, відкинувши її руку.

 Вона рушила вперед, стискаючи в руках кристал агату.

 – Ці стіни сповнені стражданнями…

– Чи є тут… Дитина?

Аґата зажмурилась.

Двері рвучко відкрились, заскрипівши. Вхід чорнів попереду, Лара важко ковтнула слину.

Агата запалила шавлію і рушила вперед, Лара була вражена безстрашністю жінки. Увімкнувши ліхтарик на своєму телефоні, вона рушила за медіумом. Двері за ними гучно зачинились, змусивши Лару скрикнути.

– Духу лихий, залиш цей дім навічно. Нехай він очиститься і освятиться світлом у любов’ю.

Крик. Дитячий крик змусив шибки на вікнах тріснути. Аґата впустила шавлію, затуляючи вуха. Лара заклякла на місці.

– Адель? – покликала Лара. – Адель, ти тут?!

Тупотіння маленьких кроків, скрипнуло десь на сходах. Лара відчула, як у цій темряві їй ввижаються лапи, що тягнуться до неї. Аґата тим часом запалила свічку і підняла тліючу шавлію.

– Духу лихий, залиш цей дім навічно. Нехай він очиститься і освятиться світлом у любов’ю, – повторила вона.

– Адель! – крикнула Лара знову.

Тупотіння стало гучнішим. Лара зробила крок вперед, відчувши як нога торкнулась чогось м’якого. Сироти враз виступили на шкірі, вона опустила телефон із ліхтариком тремтячою рукою. Іграшка. Іграшковий вовк. То це про нього казала Адель?

Лара майже опустилась до вовка, аби підняти.

– Не чіпай! – гаркнула Аґата. – Від неї аж тхне поганою енергією.

Свічка потухла, неначе хтось на неї дмухнув. Кроки скрипом відгукувались за спиною Лари. Ліхтарик на її телефоні теж вимкнувся. Тремтячими пальцями, психологиня намагалась розблокувати телефон і знову увімкнути його.

Озирнувшись, вона верескнула.

Адель стояла за її спиною, стискаючи плюшевого вовка.

– Адель… Я шукала тебе… Ти…– Лара важко ковтнула. – З тобою все гаразд?

– Ти кинула мене.

– Ти геть сама тут?

– Адам поруч.

Продовження