Марафон спільної історії!

Ну що ж, продовжую історію пані Уляни. Сподіваюся, мені вдалося підтримати атмосферу, яку задала пані Ульяна.

Даруйте, що так довго, закінчувала інший марафон.

Якщо є охочі доєднатися, думаю пані Ульяна не буде проти.)))

— Вам здається, що ви знаєте, що я відчуваю, — Адель дивилася порожніми очима, в яких не було навіть іскри життя. У цій порожнечі було щось неприродно жахливе, таке, від чого на шкірі виступав липкий холодний піт.

— Я… я хотіла сказати, що можу тобі допомогти, — голос Лари зрадницьки затремтів. Погляд дівчинки був не просто порожнім — він пробивав її наскрізь, немов шукаючи щось у темних закутках її свідомості.

— Мені? — тихо, майже пошепки, перепитала дівчинка, схиляючи голову набік, наче слухала щось, чого Лара не могла почути. Погляд Адель, холодний і хворобливо уважний, вп'явся в очі Лари. Дивно, але психолог не могла відвести погляду, ніби щось невидиме притягувало її. — А собі ви можете допомогти?

Від її слів холодним крижаним подихом пройшлося вздовж хребта. Лара відчула, як кінчики пальців терпнуть, а в горлі збирається важкий клубок страху.

— Що ти маєш на увазі?.. — вона проковтнула слину, відчуваючи, як голос стає надто тихим. Вона бачила дітей після трагедій, але в Адель було щось інше. У ній не просто оселився біль — у ній було щось... давнє. Ніби ця дитина зазирнула в саму суть Всесвіту й тепер дивилася на всіх згори вниз, з якоюсь холодною відстороненістю, притаманною лише тим, хто вже переступив за межу.

Дощ ритмічно бив по парасольці, глухо, монотонно, але кожен удар здавався надто гучним у цьому липкому, задушливому мовчанні. Краплі, зриваючись із даху старого будинку, падали на землю з важким плеском, ніби хтось невидимий ішов у темряві поруч.

— Я хочу забрати з собою Вовка, — несподівано сказала Адель, так різко, що Лара здригнулася. Їй знадобилася мить, щоб зрозуміти, про що мова.

— Вовка?.. — нерішуче перепитала вона, ніби боялася щось сплутати.

— Так. Мого плюшевого Вовка, — тон дівчинки раптово змінився: став теплішим, м’якшим, але ця дитяча інтонація чомусь лякала ще більше, відчуття наче до неї говорить хтось інший.

Лара перевела погляд на поліціянта, що стояв трохи осторонь. Той, з дивною напругою в очах, ледь помітно кивнув.

— Звісно, можна, — Лара спробувала посміхнутися, але відчувала, як на обличчі виходить лише судомна гримаса.

— Я змерзла… — тихо прошепотіла Адель, і Лара зрозуміла, що дівчинка тремтить. Сині губи, бліда, як полотно, шкіра.

Чому я не помітила цього раніше? — подумала Лара, але всередині щось підказувало: цього й не було раніше. Ніби холод з’явився лише тоді, коли вона заговорила.

Поки поліціянт ніс ковдру, Лара відчула, як щось ніби ковзнуло по її спині. Холод, липкий і пронизливий, наче чийсь погляд торкнувся її лопаток.

Вона різко обернулася. Старий будинок, зачорнілий за спиною, стояв мовчазним вироком. Його вікна, горіли золотими вогнями, які чомусь здалися їй похмурим поглядом.Наче його дратувала присутність, стількох людей.

Просто параноя. Це просто параноя.

— Адель, — нарешті озвалася вона, намагаючись, щоб голос звучав м’яко, — як ти дивишся на те, щоб поїхати зі мною? Там буде тепліше, безпечніше…

— З вами?.. — дівчинка завмерла. Її погляд повільно повернувся у бік будинку, наче вона когось там побачила.

— Треба запитати у… — почала вона, але раптом замовкла.

— У кого? — тихо, майже пошепки перепитала Лара, намагаючись не злякати крихку довіру дитини.

Тиша. А потім…

— Вона не поїде з тобою, — голос, холодний, майже шепітний, пройняв Лару до кісток. Звуки дощу стихли, наче весь світ на мить затамував подих.

Адель повільно повернула голову, вп'явшись у Лару мертвим поглядом. У цій порожнечі не було дитини — лише щось темне, незбагненне, що користувалося її обличчям, як маскою.

— Вона має залишитися зі мною, — промовила дівчинка тим самим беземоційним тоном, і холодна усмішка розтягнула її губи. — Вона обіцяла. А обіцянки… треба виконувати.

Передаю естафету Асі Рей.