Марафон спільної історії

Ну, що ж закатую так би мовити рукава й приступаю до четвертої частини Марафону написання спільної історії.

 Будинок, який більше не дихає — 4 частина:

  За багато років до...

   Вона плакала й сміялася одночасно не вірячи власним очам. Нарешті у них буде своє власне житло і не треба буде боятися, що тебе у любу мить можуть посеред ночі виставити на вулиці чи там ще щось.

- Тобі подобається? — запитав Адам злегка обійнявши її за плечі.

- Він чудовий, — ледь чутно прошепотів вона, — Але... Він же напевно дуже дорогий, — додала сумно.

- За це не турбуйся. Головне, що у нас з тобою тепер є власне житло.

- Так, звичайно, — вона продовжувала дивитися на будинок, що немов промовляв: зайдіть у мене.

  І вони, взявшись за руки, немов малі діти, підійшли до нього.

- Адам, — вона хотіла щось сказати, але тут навстіж відчинилися двері чи то від протягу, а може й...

- Ходімо, нам слід добре оглянути наше сімейне гніздечко, — чоловік затягнув її всередину навіть не давши змоги що-небудь сказати.

  Та не встигли вони переступити поріг, як двері тут же зачинилися з такою силою, що задрижали шибки, а по всьому будинку пролунав дивний, пробираючись до самих кісток стогін. 

-  А.., — від страху, що раптово її охопив, молода жінка хотіла схопитися за чоловікові руку, проте той несподівано зник.

- Адам! — погукала вона, проте той не відповідав. — Адам, це зовсім не смішно!

- Смішно-о-о... Смішно-о-о! — пролунало будинком й на якусь мить їй здалося, що вона чує чийсь сміх.

- Адам, якщо.., — невідомо звідки до її ніг упав якийсь листок. Не розуміючи навіщо вона це робить, молода жінка присіла й тут же підняла його. Нічого дивного, звичайний малюнок маленької дівчинки з іграшковим вовком. Чи все ж таки з живим вовченям? І тут на якусь мить їй здалося, що дівчинка на малюнку кліпнула, немов жива. 

  «Це напевне через те, що я останніми днями майже не спала, от і ввижається невідомо що», — спробувала заспокоїти себе вона. Між тим тиша та відсутність Адама все більше заганяли страх під шкіру.

  Повільно, не поспішаючи, вона, все ще чомусь продовжуючи тримати у руках той малюнок, наважилася зробити кілька кроків, поки перед нею не опинилося велике дзеркало, що закривало собою прохід. От тільки там було зовсім не її відображення, а якоїсь невідомої молодої жінки, а може й дівчини.

- Адам! — закричала у відчаї, коли помітила, що незнайомка у дзеркалі зробила крок уперед, — Адам! — крикнула якомога голосніше, наскільки могла, відступаючи при цьому назад, поки не торкнулася спиною чогось прохолодного. Боязко повернувшись вона не могла повірити у те, що бачить. Перед нею невідомо звідки з'явилося ще одне дзеркало з якого на неї дивилася вже зовсім інша незнайомка...

  Немов хтось невидимий змусив підійти її до нього впритул і торкнутися рукою. На якусь мить тіло перестало їй належати.

- Я  нова душа й нове сердце цього будинку й віднині належу тільки йому, — шепотіли її вуста дивну фразу, хоча десь у глибині своєї підсвідомості вона намагалася цьому опиратися. От тільки все це вже було даремно...

 Декілька років потому...

- Ні, — промовив до дівчини Адам, побачивши, що та намагається зняти з очей пов'язку, — Ще не час...

- Але мені вже набридло чекати на твій сюрприз, — промовила та ледь стримуючись аби не топнути з пересердя ногою.

- Ще зовсім трохи й ти анітрохи не пошкодуєш, повір мені.

- Ну, гаразд.  Вважай, що тобі вдалося мене вмовити...

✨✨✨✨✨✨✨✨✨✨✨✨✨✨

  Ну, що ж залишилося передати естафету наступній учасниці марафону, а саме Кайлі Броді-Тернер.

 P.S. Початок історії можна прочитати  тут, а продовження тут і також ось тут.