Глава 1.

Цей теплий весняний день починався так багатообіцяюче.

Уперше за два місяці тато запросив мене поснідати в ресторані.

У той час, як він занурився у вивчення меню так, ніби перед ним — серйозна дисертація, — я розглядаю його обличчя, відмічаючи, що з нашої останньої зустрічі біля його очей з’явилися нові морщинки. Чоло тата настільки напружене, що на ньому утворилася глибока складка, яка слугує черговим нагадуванням: як він постарів… Як я виросла. І найголовніше: нічого вже не буде так, як раніше.

— Як справи в університеті? — не відриваючись від списку страв, запитав тато. Що-що, а поїсти він завжди любив.

— Все чудово, — коротко відповідаю, навіть не плануючи брати до рук меню і обирати страву для себе.

— Ти не голодна? — це не залишається непоміченим для тата. Що ж, я здивована: зазвичай, від їжі та від меню його не відірвати. А зараз він так уважно оглядає моє обличчя, ніби я, дійсно, важливіша за вишукані страви для його вимогливого шлунку.

— Я буду капучино та круасан. Як зазвичай, — маленький дорік мені приховати не вдається. Ми бачимося з татом не часто. Однак кожного разу я замовляю одну й ту ж каву, одну й ту ж улюблену випічку. Шкода, що запам’ятати це для нього надто складно.

Хоча… не у випадку мого тата. Тут дещо інше.

— Не найкращий сніданок, Варя, — посміхається він і бере мою руку у свою. — Це може негативно позначитися на фігурі.

— З моєю фігурою все чудово, — холодно відповідаю йому, знаючи наперед, якою буде його наступна репліка. І від цього мені хочеться скинуту його руку зі своєї. Однак я вагаюсь і все-таки отримую цей словесний ляпас.

— Звісно, усе чудово, Варя, — чергова поблажлива посмішка для публіки від тата й ті самі слова, яких я так не хочу чути: — Проте в неї є властивість псуватися. Втім, ти й сама знаєш. Мама — гідний цьому приклад.

Останні слова батько говорить вже зовсім зверхньо й сам залишає в спокої мою холодну долоню, ігноруючи яскраве обурення на обличчі, яке я і не думаю приховувати.

Та все це не проймає тата ні на мить. Він повертається до вивчення меню, а я стискаю пальці в замок і повертаюся обличчям до вікна, щосили намагаючись заспокоїтися та не нагрубити батькові в нашу таку рідкісну та довгоочікувану зустріч.

Милуючись містом через скло, я спостерігаю метушню під нашими ногами та думаю, що колись ми були щасливою сім’єю. Принаймні мені так здавалося… Адже, у щасливих сім’ях не буває розлучень, чи не так?