Розділ 11. Світанок надії Або дорога в безодню (частина 1)

Даю моїй надії очі самоцвіти
Даю моїй надії руки пальмові віти перемоги
Даю моїй надії ноги тріумфальні колісниці
Даю моїй надії уста цей поцілунок
Даю моїй надії ніздрі вбирати аромат майового цвіту
Даю моїй надії серце жертовний принос
Даю моїй надії майбутнє що тремкоче як далеке світельце в лісових нетрях

Гійом Аполлінер

Є зорі, що потребують серця.

Вона не буде говорити зі мною, хоча була в моїх руках.

Вона шукає за тим, чого вже нема, але все одно можна віднайти.

Бо часом Всесвіт сплітається в такий дивовижний візерунок, що перехоплює подих.

Навколо був туман, але такого страху як вперше, вже не було. Тепер туман цей був йому знайомий, а звичні речі вже не лякають так сильно.

Сірі клуби імлистої маси піднімалися над землею у сизому напівсвітлі. Він озирнувся: навколо лише мряка. Здавалося, що навіть неба не існує – десь там, високо-високо, у брудних вологих космах ховається стеля колосально величезної печери. Земля під ногами була тверда і трохи пружна. У цей раз вже не було так холодно. Але було незвично порожньо.

Він зробив крок і завмер, прислухаючись.

Анічогісінько. Навіть власного дихання не чути.

Хлопець подивився собі під ноги: він стояв по коліна у густих клубах туману, наче у воді. Тепер він відчув і запах вологи, хоч імла навколо ніби й не була мокрою. Він провів рукою напівколо і потер долоні одна об одну – сухі.

Зробив крок.

Ще один.

Озирнувся навколо: жодних орієнтирів. Порожнеча, наповнена скуйовдженою сірою масою.

«Так можна безкінечно блукати», - подумав Кай. Він усвідомлював, що це – не реальність, але не міг позбутися думки, що сни ці повторюються не дарма. Хлопець ще раз озирнувся навкруги і замислився, чи не гукнути когось? Адже, коли він опинився тут вперше…

Одразу ж пригадалася моторошна незнайомка з льодяним дотиком.

Ні, мабуть, не варто ризикувати.

Хлопець вирішив йти навмання.

Врешті, Кайлу здалося, що він блукає так декілька годин. Зупинившись, хлопець за звичкою поглянув на годинник. Цифри почали розпливатися перед очами й наповзати одна на одну. Кай мотнув головою й примружився: циферблат перетворився на суцільну розмиту коричневу пляму.

 - Що за… - занервував хлопець й раптово відчув подув вітру.

Він підняв голову і йому здалося, ніби у мороці мигтять золотаві вогні. Спочатку Кайл подумав, що йому ввижається. Хотів було потерти очі долонею, але раптом стало страшно: може, варто тільки кліпнути і один-єдиний орієнтир одразу зникне?

Вогні не щезали. Вони мигтіли десь попереду і, здавалося, віддалялися. Кайл зірвався з місця, намагаючись їх наздогнати. Вже через кілька секунд, легкий і прудконогий,  хлопець почав помічати золотисте миготіння у щільному тумані обабіч себе. Якийсь час він рухався паралельно з вогниками, а потім почав розрізняти обриси міцних, жилавих тіл. Здалося, що клуби туману розтинають довгі гнучкі хвости.

На дивовижу, страху не було. Миттєве збентеження швидко минуло. Він ніби став частиною зграї. Було навіть приємно.

Стало свіжіше та й імла була вже не такою щільною. Раптом він побачив чийсь легкий силует поперед себе. Хтось біг у тумані й чорне довге зміїсте волосся хмарою метилялося з боку вбік. Кайл пришвидшився, та як не старався, не міг наздогнати примару. Щось в ній відштовхувало, але в хлопця накопичилося стільки питань, що ніяких сил терпіти і ховатися вже не лишилося. Проте лишень хлопець наважився покликати примару й вже набрав у груди повітря, як ледь не налетів на гіллястий кристалічний кущ, послизнувся й покотився долі. Відсапуючись, Кай припіднявся на ліктях. Якимось дивом хлопець опинився не ЗА кущем, а прямо під ним. Боліло забите ребро правої долоні. Кай сів, потер руку, і, все ще важко дихаючи, став роздивлятися дивовижне скупчення кристалів: тонкі синьо-фіолетові гілочки перепліталися дивовижним візерунком й випромінювали слабке, але приємне світло. Варто було піднести до них долоню й, ніби відчуваючи тепло людського тіла, колір і сяйво тендітних віт змінювалися на ніжно блакитне. Й тут Кайл згадав, що був зовсім не один. Хлопець озирнувся навколо й дух йому перехопило: праворуч і ліворуч від нього сиділи дивні та явно хижі істоти. Проте від них відчувався тільки спокій, тож хлопець наважився їх роздивитися: вони вмостилися, по-котячому обгорнувшись довгими, гнучкими кістяними хвостами. Золотисте сяйво лилося з візерунків на їх темній гладкій шкірі. Це не було схоже на люмінесценцію. Здавалося, сяйво виходило прямо зсередини тіла, ніби в них глибоко під шкірою щось пульсувало світлом. Очей на видовжених гладких мордах не було, але, ніби відчувши погляд Кайла, тварина повернула до нього безоку, безгубу морду. Через оголені шпичаки ікл здавалося, що істота дивиться на хлопця насмішкувато. Хоча, чи могла вона бачити, не маючи очей?

Кайл звівся на ноги й прямо перед собою по той бік куща побачив жінку. Вона була вдягнена у чорне вбрання. Але от диво – м’яке світло кристалів засліплювало хлопця, не даючи змоги розгледіти її обличчя. Проте він ладен був заприсягтися – стоячи там, по той бік, вона так само роздивлялася його. А ще він зрозумів, що це та сама жінка зі смертельно холодним дотиком.

Стало не по собі. «Пастка?» - промайнула думка. А слідом накотила хвиля невимовного жаху. Хижі істоти й моторошна незнайомка ніби віддалилися. Небезпека була з іншої сторони. Кайл відчув, що від страху ноги приросли до землі, а дихання стало уривчастим, ніби легені відмовлялися проштовхувати повітря.

Позаду нього щось було.

Дуже-дуже близько.

Потилицю обвіяло нагрітим повітрям.

Він би нізащо не наважився озирнутися! Кай шкірою відчував, як в нього за спиною щось ворушиться. Ніби величезна копиця змій на здоровенній ікластій морді. Від жаху ослабли коліна. Ніяк не вдавалося вирівняти дихання. Футболка прилипла до спини. У грудях починав наростати пульсуючий гострий біль. Щоб не втратити опору, хлопець вхопився за що міг – до хрусту стиснув тендітні гілки кристалічного куща й ледь не скрикнув: одна зі скалок глибоко вп’ялася в долоню. Переривчасто дихаючи, він сів.