Розділ 4. Незнайомець за стіною. (частина 2) РЕДАКЦІЯ

Дарик нерухомо сиділа біля Кайла. Вона зовсім втратила відчуття часу. Скільки годин минуло з моменту зараження? Дівчина нахилилася, напружено вдивляючись в обличчя хлопця: губи бліді, лице чисте. Ніде ані чорної плями. Ніби все гаразд – настільки, наскільки може бути в його стані. Вона розуміла, що має зробити, якщо станеться непоправне. І знала, що зможе, що знайде в собі сили… Проте як буде дивитися в очі Кейдена – не знала, й боялася цього моменту, й внутрішньо молила сама не знаючи кого про те, щоб хлопець поруч з нею пережив цю ніч. Вона вже майже шкодувала про свою суворість до нього. За весь той час, що не було Кейдена, Кайл не приходив до тями, лише рази зо два з губ його зривався слабкий болісний стогін. Змокле волосся прилипло до блідого чола. Дарик навіть припустити страшно було, що на його місці міг би опинитися Латіф. Після смерті батька він був єдиною рідною для неї людиною й те, як він безвідповідально ризикує своїм життям доводило дівчину до сказу. Ще трохи й занадто самовпевнений хлопчисько зовсім перестане слухатися. Й що тоді? Не прив*язувати ж його, але як достукатися? Спостерігаючи, як здіймаються та опадають груди Кайла й дослухаючись, чи не з*являться раптом підозрілі хрипи, Дарик мимоволі полинула у спогади.

Матір їх померла, коли Латіф був зовсім маленьким, він не пам*ятав майже нічого про неї, хіба що запах квітів і трав, які вона вирощувала біля будинку й у горщиках на підвіконнях, а з вирощеного зілля робила потім ароматний, просто неймовірний чай… Тоді ще вони жили за межами Притулку й про Густава хіба що плітки ходили. В якийсь момент людям почало здаватися, ніби все налагоджується. Тварюки зустрічалися все рідше, здохляків теж стало менше (проте, як з*ясувалося пізніше – багато хто з них раптом пішли під землю, чого з ними ніколи не було раніше й вже це мало би насторожувати). Але тоді життя здавалося не таким страшним. Ба навіть світлим. Можливо, тому, що тоді ще було дитинство.

В одну з незвичайно суворих для Південного Аркхарну зим мати захворіла. Там, за Стіною її би врятували, але тут, з цієї сторони, дістати ліки й дістати їх вчасно – справа майже неможлива. Дарик довелося швидко подорослішати. Вона стала першою батьковою помічницею й великою розрадою після гіркої втрати дружини. В той час Дарик ясно усвідомила відірваність від усього світу, якусь чумну відокремленість, ніби всі вони були поплямлені смердючим брудом й занадто огидні для далекого, райського, майже міфічного світу за Стіною. Також вона гостро відчула відповідальність за брата й майже несвідомо в душі її почала формуватися й міцніти  впевненість, що вже його вона мусить вберегти, що б там не було. І вбереже. Тільки одного Дарик не врахувала - його власної волі…

Двері обережно відчинилися, але раптовий звук змусив дівчину здригнутися й міцніше схопитися за зброю. Вона розуміла, що тварюки не стали би виявляти делікатність, обережно заглядаючи всередину; проте поява Кейдена так несподівано увірвалася в переживання минулого, що серце пропустило один удар.

 - Це я, - неголосно, але трохи запізно, повідомив хлопець.

 - Він добре тримається. Ти все знайшов? – щиро співпереживаючи, поцікавилась Дарик.

 - Так, - відповів Кейден, але видно було, що більше розмовляти він не має наміру. Занадто великий накал переживань випалив все, крім одного – Кайл. Проте Дарик розуміла. Вона мовчки відійшла в сторону й вмостилась так, щоби було видно двері. Знадвору не долинало ні звуку. Всередині - лише тихе шурхотіння, поки Кейден готував ін*єкцію й закотував рукав брата. Зрештою, їм обидвом стало легше на душі: Дарик від розуміння того, що сьогодні найтяжче позаду й на якийсь час вони всі в безпеці; Кейдену – від того, як заспокоїлося дихання Кайла й поволі з його обличчя зникав вираз болісного напруження.

* * * * *

Біль поглинув, накрив, як хвиля. Він мучив і роздирав на частини навіть крізь густу холодну темряву.

Не було нічого ні знизу, ні зверху, лише моторошна порожнеча.

Проте згодом пітьма трохи прояснилась. Стала не такою щільною, перетворилася на густий темно-синій туман.

Стало чути мірні помахи дужих крил, що з приємний шумом розсікали повітря… і згадка про немилосердний біль розтанула як сніг, не лишивши по собі нічого.

Все єство полонило п*янке відчуття польоту. Відчуття свободи, ні з чим не зрівняної.

Скільки тривав цей політ? Годину? Дві? Вічність?

Густий темний туман розійшовся й відкрив панораму величних гір та розлогих долин. Сонце бронзою виблискувало на коричневій лусці. Раптом захотілось кричати від невимовної радості і захоплення, що переповнювали душу…

Та тільки він готовий був набрати повні легені повітря і життєрадісним кличем озватися до синіх небес, як щось сталося…

Небо зненацька вицвіло в темно-фіолетовий та в одну мить втратило свою привітність. Десь над головою шугонула біла блискавка. Довжелезна. Гілляста. Морозом продерла по спині й вгатила громом наче обухом… І небо немовби виросло. Чи то він зменшився. Незримі хмари розлилися холодним, поривчастим дощем та сікли мілким, наче голки, градом.

Він більше не контролював нічого, а летів шкереберть донизу. До землі, якої не було видно в цій смертельній круговерті.

Дихання перехопило. Він згадав, що з дитинства боявся висоти й доклав немало зусиль, щоби перебороти цей свій страх. Майже перебороти.