Вільшаний цар, тату, хіба не вбачаєш?
В короні вітластій, кудлатий, патлатий,
Сягає рукою, мов хоче піймати.
Вольфганг Гете «Вільшаний цар».
Останній шматочок мозаїки от-от стане на своє місце.
Можливо, всі ми отримаємо звільнення: від мстивості, що отруює кров душі; від страху, що застилає світ чорним покривалом; від сліпої немотивованої злості; від решток минулого.
Я вже не чекала, що побачу тебе.
Маленька цятока серед натовпу, яка відшукає втрачену зірку.
Кайл зі стогоном важко сів на землю, спершись спиною об мішок.
- Що в біса діється? – з деяким роздратуванням, вимагаючи пояснень, запитав Кейден.
- Хіба вам не роз*яснювали? – незадоволена різкістю в голосі співбесідника, так само роздратовано відповіла Дарик, але тут таки взяла себе в руки. Чути про те, що робиться за Стіною і побачити це на власні очі – різні речі. Щось знову вгатило в двері. Дівчина стишила голос: Треба… дістати екстракт тарпіру. Прокляття, Мартус замкнувся, от щур боягузливий!
- Боже, чого ж так… боляче, - простогнав, ще дужч блідніючи, Кайл. Кейден присів поруч з братом і неголосно вимовив:
- Терпи, брате, тримайся…
Не в змозі більше нічим зарадити, він заспокійливо поклав долоню на плече Кайла й із запитанням глянув на Дарик:
- Що треба зробити?
- Та хоч відріжте… Боже… - просичав крізь зуби поранений, раптом стискаючись у клубок.
- Запізно, - дещо холодно констатувала Дарик, - одразу треба було, якщо вже про це…
- Та ти що… серйозно?! – піднявши змучене обличчя видихнув Кайл.
- Кейдене, я… - почала Дарик, але зупинилася на пів фрази. Натомість вимовила: Екстракт може бути у будинку Зафіри, але вийти назовні – то самогубство!
- Я мушу щось зробити! – намагаючись стримати відчай, проричав хлопець. Кайл судомно зітхнув та обм*як. Кейден приклав пальці до шиї брата, намацуючи пульс. Дарик сіла поруч:
- В нього є година-дві. Благаю, вичекай трохи. Або ми всі загинемо прямо зараз.
Кейден не відповів. Він не мав наміру ризикувати життям Дарик, але якщо обирати між братом та… Він подивився на дівчину:
- Що би ти зробила заради Латіфа?
Якусь мить обидва мовчали. Знадвору долинуло чиєсь невдоволене верещання, вдарило по вухах, ніби якийсь неук мучив смичком скрипку. Дарик дивилась в очі Кейдену і розуміла, що ніякої іншої відповіді бути не може:
- Все, - впевнено вимовила вона.
В цю ж мить потужний удар мало не зніс двері з петель. За ним послідував ще один. Хтось з тієї сторони рішуче взявся видобути людей із їхнього сховку. Дарик та Кейден скочили на ноги, тримаючи зброю напоготові.
- Якщо відіб*ємся, я дістану… - почала дівчина, але хлопець її перебив:
- Ні. Лишайся з Кайлом. Я впораюсь…
Договорити він не встиг: почувся неприємний хрускіт.
- Чорт! – злісно вигукнула Дарик. - Треба було барикадувати двері!
- Вже не важливо, - на диво спокійно зауважив Кейден. Необхідність прийняти бій привела його до тями і відволікла від гнітючих думок. В двері вгатили знову. На цей раз Кейдену здалося, що він чує, як кришиться цегла. Ніби двері от-от вилетять разом з рамою. Страху не було. Навпаки – здалося, що кров у жилах перетворилась на суцільну енергію, якій тільки й треба було задати правильний напрямок руху. Якби не Кайл, Кейден був би навіть радий випробувати себе. В такі моменти у ньому прокидалося щось несамовите, жадібне до ризику, й часом – ризику невиправданого. Тоді голосом розуму був Кайл; він завжди врівноважував поривання брата. Проте зараз було дещо важливіше за власні бажання: Кай та Дарик мають дожити до світанку… Чому саме до світанку? – Кейден не знав, але вірив, що це може їх врятувати. Тож зустріч із грозою Застінок має лишитися на потім… і Кайлу буде спокійніше поки що про це не знати. Звісно, за умови, що вони переживуть цю ніч.
Невиразне буркання, шкрябання й порикування ззовні раптом перебив дзвінкий, тугий звук і об двері щось вгатило. «Стріла?» - зауважив Кейден й глянув на Дарик. Вона трималась сміливо, але видно було, що їй зустрітися з нічними потворами аж ніяк не хотілося. Раптом стало тихо. Дарик здивовано підняла брови: це все? Невже вона ще побачить брата? Може, темрява… розвіялась й мара минула? Врятовані? Дівчині здалося, що тварюки за дверима завмерли, не менш зачудовані, ніж люди.
А потім знадвору почулося ричання. Люте, сповнене такою гарячої ненависті, що холод пробрав навіть Кейдена. Чудовиська забули про здобич в один момент. Що би їх не відволікло, а йому смерті вони бажали набагато сильніше.
Знову долинув мелодійний звук пострілу, й злісний рик захлинувся хрипом та бульканням. Далі настала какафонія вищання, тупоту й загрозливого реву. Щось тяжко приземлилося на дах й тут таки зістрибнуло з нього.