Інтрига номер 18. Знайомство двох нарцисів.

Дніпро середини дев'яностих задихався без нормального руху. Муніципальний транспорт помирав на очах: старі радянські "Ікаруси"-гармошки, пофарбовані у вицвілий жовтий колір, виїжджали на лінії напівпорожніми через дефіцит солярки, але набивалися людьми так, що тріщали двері. Вікна в них були вічно зашорхані, брудні, а взимку покривалися товстою кригою зсередини. Тролейбуси та трамваї годинами стояли на Набережній та проспекті через постійні вимкнення електрики — місто занурювалося в темряву, і тисячі робочих із заводів на кшталт "Південмашу" йшли додому пішки вздовж рейок.

Перші приватні маршрутки тільки-но з'являлися, і це був окремий вид екстремального виживання. Старі, іржаві латвійські "Рафики" та пошарпані німецькі буси "Мерседес Т1", які приганяли з європейських автозвалищ, були єдиним порятунком. Водії брали за проїзд купоно-карбованці, які знецінювалися щогодини. Вони набивали в салон удвічі більше людей, ніж дозволено: пасажири сиділи на головах один в одного, стояли зігнувшись у три погибелі. У кожному АТП панував хаос — запчастин не було, колеса міняли "лисими", а за право виїхати на вигідний маршрут водії платили бригадирам готівкою прямо на зачовганих диспетчерських пунктах під крики й матерні розборки.

    Леонід Соляр тоді ще навіть не думав про пасажирські перевезення. Хлопець, народжений наприкінці шістдесятих, він увібрав у себе всю жорсткість переломного часу. Кремезний, під два метри зростом, із кулаками розміром із хорошу диню та важким, немигаючим поглядом, Леонід просто хотів вигризти своє місце під сонцем. У свої роки він уже встиг повоювати з рекетом, прогоріти на закупівлі першої партії імпортних телевізорів і зрозуміти головне правило вулиці: якщо ти не забереш своє сьогодні, завтра тебе просто закопають.

Він хапався за все. Метал, паливні талони, бартерні схеми. Соляра поважали за те, що він ніколи не ховався за чужі спини й умів говорити з бандитами їхньою мовою — коротко, хлістко й без зайвих сентиментів. Але системного бізнесу не виходило. Гроші приходили й ішли, мов вода крізь пальці.

Того дощового вечора Леонід приїхав у закритий комерційний клуб на набережній. Офіційно це було кафе, але всередині вирішувалися долі перших великих капіталів міста. У Соляра знову «зависла» велика партія товару через те, що партнери просто вимкнули телефони. Настрій був паршивий.

Він сів біля бару.  Прямо навпроти нього, у м'якому кріслі, сидів чоловік, який абсолютно не вписувався в брутальну картину залу. Це був Валерій.

Валерій був однолітком Леоніда, але виглядав так, ніби щойно вийшов із закордонного журналу. Неймовірно гарний, із породистим обличчям, у бездоганно випрасуваній сорочці. Поки навколо ходили чоловіки в турецьких шкірянках і товстих золотих ланцюгах, Валерій крутив у руках келих і спокійно гортав товсту книгу в іноземній обкладинці. То були перші переклади з НЛП та психологічного профайлінгу, які тільки-но діставали через знайомих із Києва.

Леонід помітив, що навколо Валерія постійно крутилися дві жінки — перші серйозні бізнесвумен міста, які тримали оптові ринки та торгові мережі. Валерій говорив тихо, але дівчата слухали його так, ніби він знав секрет вічної молодості. Вони посміхалися, підписували якісь папери й готові були фінансувати будь-яку його забаганку.

   Валерій володів тією рідкісною, майже патологічною чарівністю, яка притаманна людям без совісті, але з винятковим розумом. У його поведінці не було жодної зайвої чи випадкової емоції — кожен жест, кожен нахил голови та ідеально прорахована пауза в розмові служили одній меті: повністю підкорити співрозмовника. Його посмішка була бездоганною, але очі залишалися абсолютно холодними, скануючими, мов у хижака перед стрибком. Він дивився на людей навколо не як на особистостей, а як на корисні інструменти чи шахові фігури. Навколо Валерія постійно крутилися дві жінки — перші бізнесвумен Дніпра, які тримали оптові ринки та великі торгові мережі. Ці дами думали, що Валерій закоханий або захоплений ними. Насправді він просто філігранно намацував їхні слабкості — самотність, жадобу уваги і страх — і використовував це.  Він ніколи не відчував ніяковості, провини чи жалю. Коли Валерій гортав свою книгу з НЛП, він шукав легальні методи психологічного зламу, щоб отримувати від світу все, що хоче. Його привабливість була маскою, за якою ховався розважливий і небезпечний стратег.

Коли жінки піднялися й попрямували до вбиральні, Леонід, не втрачаючи моменту, пересів ближче. Його зацікавило, як цей красивий хлопець веде гру — без криків та погроз, чисто на інтелекті, змушуючи жінок буквально балдіти.

— Непогано крутиш — хрипкуватим голосом кинув Леонід, кивнувши на порожні крісла дівчат.

Валерій повільно підняв очі. У його погляді не було страху перед величезною фігурою Соляра. Лише чистий, холодний розрахунок.

     У цей момент жінки повернулися з вбиральні, весело щебечучи. Побачивши поряд із Валерієм кремезного, двометрового Соляра із суворим обличчям, вони на секунду замовкли й перезирнулися. Валерій миттєво підвівся, його обличчя осяяла м'яка, магнетична посмішка.

      Жінки знову розтанули, заусміхалися й засипали Валерія кокетливими питаннями, абсолютно ігноруючи  Соляра. Леонід сидів мовчки, спостерігаючи за цим театром. Соляр завжди цікавився жінками, любив їхню увагу, але такого феноменального успіху ніколи не мав. Його брутальна сила зазвичай змушувала  побоюватися його важкого погляду. А тут Валерій просто грав словами, мов фокусник картами, і дами були готові підписати будь-який папір.

Коли Валерій нарешті красиво розпрощався з бізнесвумен, поцілувавши кожній руку й пообіцявши зателефонувати завтра, за столом знову запанувала сувора чоловіча атмосфера. Леонід з легкою, хрипкою усмішкою похитав головою.

— Ну ти й артист— з  помітним гумором сказав Соляр. — Вони ж від тебе прямо балдіють. Розкажи, що за магія?

Валерій тихо засміявся, але його очі знову стали холодними та розважливими. Він поклав руку на свою товсту книгу з НЛП.