Інтрига номер 17. Материнська байдужість.

Поки вулиця вчила Валерія тримати удар, справжня драма чекала на нього вдома. Світ сірих дніпродзержинських дворів хоча б грав за зрозумілими, нехай і жорстокими правилами. У тісній квартирі Валерія правил не було — там панувала абсолютна емоційна пустка.

Його мати, яку всі в окрузі звали просто Рітою, народила сина рано. Батько Валерія зник з горизонту майже одразу, залишивши молоду жінку наодинці з побутом промислового міста. Але Ріта не збиралася присвячувати себе пелюшкам та вихованню. Вона була ефектною, красивою жінкою, яка понад усе любила увагу чоловіків і красиве життя, наскільки це було можливо в СРСР. Поки Валерій засинав під шум заводських гудків, Ріта годинами крутилася перед великим трюмо. Вона діставала через знайомих дефіцитну польську косметику, імпортні шмотки від фарцовщиків і регулярно зникала вечорами на закритих вечірках чи в ресторанах із черговими кавалерами. Син для неї був прикрою обставиною, яка лише нагадувала про вік.

Взимку 1982 року чотирнадцятирічний Валерій отримав свій найболючіший життєвий урок. Того вечора на пустирі за школою пацани з третього селища влаштували засідку. Їх було більше. Валерку та кількох його друзів затисли біля бетонного паркана ДМК. Били жорстоко, ногами, не зважаючи на вік.

Валерій ледве дійшов до свого під’їзду. Обличчя перетворилося на суцільний синець, губа була розбита, а нова зимова куртка, яку з такими зусиллями дістали по блату, виявилася повністю розірваною на рукаві. Хлопця трясло. Це були не просто фізичні катування— усередині все кипіло від підліткової образи, несправедливості та безсилля. В очах закипали гарячі сльози.

Коли він переступив поріг квартири, Ріта сиділа у своїй кімнаті. Вона якраз змивала туш перед дзеркалом, готуючись до сну після чергового побачення. Запах дорогих парфумів змішався в коридорі із запахом крові та сирого зимового повітря.

Ріта навіть не обернулася. Вона лише мигцем глянула на його понівечене відображення крізь скло трюмо і невдоволено зморщила ніс.

  — Знову притяг свої шмарклі? — її голос прозвучав сухо, без жодної нотки тривоги. — Куртку де порвав? Ти взагалі уявляєш, як важко зараз нормальні речі дістати? 
— Мам, там з Кози пацани навалилися... — тихо, ковтаючи сльози, вимовив Валерій, витираючи рукавом кров, що знову пішла з носа. — Їх просто більше було. Вони з арматурою прийшли.
— Мені байдуже, скільки їх було, — Ріта спокійно взяла ватний тампон і продовжила прискіпливо розглядати свої вії. — Слабких ніде не люблять.  Запам'ятай це раз і назавжди. Будеш скиглити — тебе все життя так товктимуть. Всім абсолютно начхати на твої сльози. Кожен у цьому місті сам за себе.

Вона нарешті повернула до нього голову, але в її очах не було й краплі жалю. Лише втома та роздратування.

— Навчися краще головою думати, — додала вона, закриваючи баночку з кремом. — Крутитися треба так, щоб тебе пальцем боялися тронути. Короче, йди вмивайся, і щоб я цих сліз більше не бачила. У мене через твої розборки голова розболілася. 

Ніяких обіймів. Ніякого «тобі боляче?». Ніякої зеленки чи теплого чаю. Мати просто відвернулася назад до свого дзеркала.

Валерій мовчки пройшов до ванної кімнати. Він увімкнув холодну воду, змив запіклу кров і довго дивився на своє відображення. Саме в ті хвилини, під капання старого радянського крана, у хлопця всередині щось остаточно тріснуло і вимкнулося. Та тепла, дитяча здатність співпереживати й шукати щирості просто зникла. Її місце зайняв холодний, розрахунковий комп’ютер.

  У свої шістнадцять років Валерій відчував до материних походеньок складну суміш глухої злості та прихованої огиди. Його відверто дратувало все це нескінченне шоу, яке Ріта влаштовувала у їхній тісній квартирі. Хлопцеві було гидко спостерігати, як доросла жінка, замість того щоб просто побути вдома чи поговорити з сином, годинами чепурилася перед дзеркалом лише для того, щоб сподобатися черговому кавалеру з грошима чи зв'язками. Його нудило від шлейфу чужих чоловічих парфумів, який вічно залишався в коридорі, від гучного чужого сміху за стіною та фальшивого, кокетливого голосу матері, яким вона ніколи не розмовляла з ним. Валерій відчував себе абсолютно зайвим у цьому святі її особистого життя. Найбільше його ранило те, що для Ріти думка будь-якого випадкового чоловіка з вулиці важила більше, ніж рідний син. Ця постійна зневага випалила в ньому залишки поваги до материнських слабкостей. Він закривався у своїй кімнаті, вмикав магнітофон і вчився дивитися на її маніпуляції з холодною зневагою. Саме тоді, спостерігаючи за тим, як легко мати крутить чоловіками і як легко чоловіки купують її увагу дефіцитними подарунками, Валерій вперше зрозумів: стосунки між людьми — це просто ринок, де кожен намагається дорожче себе продати.

   Хлопець успадкував від матері дивовижну, магнетичну зовнішність, яка з роками ставала дедалі привабливішою. Зрозумівши це, він почав користуватися цим як зброєю. Юнак став уважно спостерігати за вчителями, дівчатами в класі, сусідами по під’їзду. Він швидко збагнув: людям не потрібна твоя правда. Їм потрібна гарна картинка та емоції, які вони хочуть отримати. Достатньо вчасно посміхнутися, сказати потрібне слово, підіграти на їхній слабкості — і вони зроблять усе самі...