Інтрига номер 15. Сірий кардинал з Дніпродзержинська.

 У кожній великій історії завжди є фігура, яка воліє залишатися в тіні. Для Леоніда Соляра такою людиною став Валерій. Вони зблизилися ще в буремні 90-ті, коли Соляр відчайдушно намагався знайти своє місце у бізнесі. То був важкий, виснажливий шлях, де кожен крок давався Леоніду з великим трудом.

   Поки Леонід пробивав собі дорогу в великий бізнес,  Валерій обрав зовсім іншу стежку. Маючи від природи магнетичну, привабливу зовнішність та гострий розум, він швидко зрозумів, що його головна сила — у знанні людської психології. Валерій почав активно вивчати тонкощі спілкування, НЛП та мову тіла, вчатися знаходити підхід до будь-якої людини, особливо до жінок. І це виходило у нього неймовірно легко.

Ближче до тридцяти років Валерій перетворився на справжнього профайлера та майстра переконання. У ньому поєднувалися риси так званої «темної тріади» — витончений егоїзм, холодний розрахунок та вміння приховувати власні емоції. На початку 2000-х років, коли успішні бізнесвумен шукали надійне плече та щиру підтримку, Валерій став для них незамінним супутником, який умів зачарувати з першого погляду та увійти в повну довіру. 

     Своєрідний характер Валерія загартувався наприкінці 1970-х та на початку 1980-х років. Батьківщиною Валерія було Кам’янське, яке на той час усі знали під іншою, суворою радянською назвою — Дніпродзержинськ.

Наприкінці 80-х це було величезне промислове місто з важким характером. Куди б ти не пішов, горизонт завжди перетинали гігантські конструкції Дніпровського металургійного комбінату (ДМК) та коксівних заводів. Димарі-велетні ні на секунду не припиняли випльовувати в небо густий кольоровий дим: то сірий, то їдкий рудий, який пацани називали «лисячим хвостом». Заводський гар, запах гарячого металу та сірки буквально в’їдалися у стіни хрущовок, у листя тополь біля доріг і в одяг місцевих жителів. На підвіконнях щоранку осідав тонкий шар чорного пилу, який домогосподарки звично змивали мокрими ганчірками.

Але найважчим у Дніпродзержинську були не заводи, а його вулиці. Місто жило за жорсткими законами підліткових угруповань. Кожен підліток чітко знав кордони своєї території. Соцмісто, БАМ, Черемушки, Димитрівський селище, Дніпробуд — це були не просто назви мікрорайонів, а справжні окремі держави зі своїми «королями» та арміями пацанів.

У ті роки вечори належали молоді. На танцмайданчиках у парках або біля палаців культури збиралися величезні натовпи. Дівчата крутилися парами на підборах під перші закордонні хіти, а вздовж парканів стояли похмурі шеренги хлопців у спортивних костюмах або широких штанях. Достатньо було одного косого погляду на «чужу» дівчину чи неправильно кинутого слова, щоб спалахнула бійка.

Валерій, який народився в кінці 60-тих,  пройшов через усе це на піку підліткового віку. Районні розборки тоді перетворювалися на регулярні масові акції. Пацани збиралися десятками, озброювалися арматурою, важкими ременями з бляхами чи просто шматками цегли. Вони йшли стінка на стінку — район на район. Спільні зібрання молоді часто закінчувалися тим, що одна банда затискала іншу в темних глухих дворах між сірими п’ятиповерхівками. Просити пощади чи тікати вважалося найбільшою ганьбою. На цих вулицях Валерія часто  перевіряли на міцність. Він був занадто привабливим для місцевих хуліганів, його правильні риси обличчя та модний одяг часто викликали роздратування у заводських пацанів. Проте саме ці жорстокі сутички навчили Валерія головному правилу виживання: якщо не маєш за спиною купи старших братів, ти повинен навчитися прораховувати натовп. Він став помічати, хто в банді ватажок, хто боягуз, а під кого треба підлаштуватися, щоб вийти з оточення без єдиного синця. Вулиця загартувала його, але водночас випалила в ньому будь-яку наївність.  

  На тлі звичайних заводських пацанів Валерій виглядав справжнім франтом. Поки більшість підлітків Дніпродзержинська доношували старі речі за старшими братами або купували прості пальта у місцевих універмагах, він завдяки своїй матері міг дозволити собі справжній дефіцит. Мама Валєри Ріта крутилася у колах, де завжди можна було дістати імпорт. Чергові залицяльники, намагаючись задобрити красиву жінку, часто приносили їй пакунки із закордонними речами, які купували у фарцовщиків або привозили з портових міст. Саме так у гардеробі шістнадцятирічного Валерія з'явилася ультрамодна дута куртка з яскравого глянцевого нейлону на міцній блискавці, яка на сонці відливала синявою. До неї додавалися справжні закордонні джинси — цупкі, темно-сині, з фірмовою нашивкою на задній кишені, про які його однокласники могли тільки мріяти. Взутий він був у дефіцитні тенісні кросівки з білою підошвою, які ретельно витирав від заводського пилу після кожної прогулянки. Валерій носив цей одяг з особливим шиком і впевненістю. Він знав, що виглядає на мільйон, і це підживлювало його перші паростки гордині. Проте на суворих вулицях промислового міста такий вигляд мав і зворотний бік. Для хуліганів з окраїн модний підліток у дефіцитних шмотках був наче червона ганчірка для бика — втіленням ситого «мажорського» життя, яке так і чесалися кулаки провчити...