Інтрига номер 14. Анатомія дорослої спокуси.

Якщо Свєтка у свої п’ятнадцять років підкорювала чоловіка  у реальних ліжку, то серед інших дівчат в класі розгорталася зовсім інша, але не менш шалена драма. Там зароджувався справжній підлітковий культ. Трійка нерозлучних подруг — Віра, Аня і Люда — створили всередині класу своє власне релігійне угруповання. Офіційну, закриту і абсолютно божевільну фан-групу російського поп-гурту «Иванушки International».

Журнал «COOL» місяцями, методично і планомірно, підігрівав цю колективну дівчачу істерію. Кожен свіжий номер приносив нові постери, розвороти та плітки з життя «Иванушек», які подруги вивчали ледь не під мікроскопом. Це не було банальне захоплення музикою — це було колективне розділення ролей, де кожна дівчина обрала собі свого єдиного «чоловіка» з екрана телевізора. Три дівчини були фатально закохані в трьох хлопців, і цей уявний любовний трикутник тримав їхню дружбу міцніше за будь-які клятви.

Віра до нестями, до тремтіння в колінах і нічних сліз була закохана в Андрія Аполлонова-Григор’єва — того самого «Рудого Иванушку». Його сонячна, щира посмішка і високий зріст зводили її з розуму. Вона збирала кожну вирізку, де згадувалося його ім'я. Люда віддала своє серце Кирилу Андрєєву — темноволосому, мускулистому красеню з глибоким голосом, який уособлював для неї образ ідеального, сильного захисника. Аня була закохана в Ігоря Соріна — того маленького, світловолосого хлопчика з сумними очима поета, чиє життя так раптово і страшно обірвалося наприкінці дев'яносто восьмого року.

Коли Дніпром прокотилася чутка, що «Иванушки» нарешті приїдуть із великим живим концертом у рамках гастрольного туру, у трійці буквально знесло дах. Вони чекали цього дня місяцями, рахуючи хвилини і відкладаючи кожну копійку, яку батьки давали їм «на пиріжки».

Сам концерт у Дніпрі став для них точкою неповернення. У натовпі, який ревів від захвату, дівчата зривали голоси, прориваючись до перших рядів під сценою. Але найдалі пішла Віра — її фанатська відвага межувала з чистим божевіллям. Після фінального акорду, поки тисячний натовп тиснувся до виходів, вона якимось дивом — обдуривши суворих охоронців у розтягнутих светрах — прослизнула за важкі завіси лаштунків. Серце Віри калатало так, що, здавалося, от-от проломить ребра. Вона ховалася в темному коридорі біля гримерок, ризикуючи бути вигнаною з ганьбою, поки випадково не зіткнулася з рідною сестрою Кирила, яка супроводжувала гурт у турі. Побачивши заплакані, палаючі очі дівчинки, жінка зглянулася. Вони просиділи на якихось ящиках хвилин двадцять, говорячи про звички музикантів, про те, який Андрій насправді в житті. Віра вийшла звідти з купою автографів, затиснутими в кулаці, і з абсолютним відчуттям, що вона торкнулася самих богів.

Тетяна лише спостерігала за цим тріо збоку. Коли Віра, Аня та Люда збиралися на перервах у кутку класу, збуджено перешіптуючись, плачучи за Соріним чи сперечаючись, хто кращий — Рудий чи Кирило.

 Тетяні все це здавалося якимось  абсолютно нецікавим.  Її не чіпали солодкі хлопчики зі сцени, які танцювали під фонограму і мінялися на сторінках «COOL» залежно від моди. У Тетяни всередині вже формувалися зовсім інші запити. 

Її власне серце билося в абсолютно іншому і значно складнішому ритмі. Її особистим богом, таємною пристрастю та іконою був чоловік зовсім з іншого світу — Борис Нємцов.

   Вона відкрила його для себе випадково, переглядаючи вечірні випуски новин по телевізору. Тоді, наприкінці 90-х, молодий, кучерявий, неймовірно харизматичний віцепрем'єр-міністр Росії здавався білою вороною серед сірої, нудної маси старих радянських чиновників. Він заворожував її з першого ж погляду. Тетяна вирізала його фотографії не з підліткових журналів, а з серйозних суспільно-політичних газет, які купував батько, і ховала їх у найтемніший куток своєї шухляди, під шкільні зошити, як найдорожчий, заборонений скарб.

Нємцов вважався їй еталоном чоловічої краси. Ці темні кучері, відкритий, сміливий погляд, атлетична статура — він випромінював якусь особливу, тваринну чоловічу енергетику, яку Тетяна відчувала навіть через екран старого кінескопного телевізора. Але справа була не лише в зовнішності. Він був неймовірно, фантастично розумним. Коли він говорив у кадрі — впевнено, з легкою, ледь помітною іронічною посмішкою, брутально і водночас вишукано — Тетяна забувала, як дихати. Його голос, глибокий і спокійний, діяв на її підліткові гормони сильніше, ніж усі пісні «Иванушек» разом узяті.

Вона ловила кожен його жест, манеру триматися перед журналістами, його шалену політичну смілівість і відвертість. Він був втіленням тієї самої чоловічої сили та колосального життєвого досвіду, до якого Тетяну підсвідомо тягнуло. Їй ніколи не подобалися ровесники, які не вміли зв'язати двох слів, пахли дешевим сигаретним димом. Нємцов був масштабним. Він уже пройшов життя, він мав статус, повагу, владу і ту особливу зрілу харизму, яка з'являється лише з роками і великими справами.

 Її тягнуло до старших чоловіків на якомусь глибокому, майже тваринному рівні гормонів — туди, де дитяча романтика закінчувалася і починався чистий первісний інстинкт. Однокласники чи солодкі хлопчики з телевізора викликали в неї лише глуху нудьгу; бо вони  поняття не мали, з якого боку підійти до дівчини, як підібрати ключі до її тіла та душі, і як завоювати її так, щоб у неї підкосилися коліна. Тетяні ж потрібен був хижак — досвідчений, сильний, зрілий чоловік, який не просить дозволу, а точно знає, як пахне справжня пристрасть і як підкорити жінку одним лише поглядом. Цей несвідомий, небезпечний потяг до дорослого світу вже тоді закладав у її голові міну уповільненої дії...