Глава 4

Зірка

Я вистрибую з машини, навіть не зачинивши дверцята. Вони лишаються відчиненими, двигун тихо бурчить, але мені байдуже. Ноги ковзають по льоду, я ледь не падаю, вчепившись рукою в чиюсь куртку, бурмочу вибачення — і знову біжу.

— Обережно! — кричить хтось услід.

Я не обережна.
Я поспішаю.

Під ногами слизько, асфальт блищить, мов залитий склом. Я бачу карету швидкої — світло з її розчахнутої пащі різко б’є по очах. Дверцята прочинені. Усередині метушаться люди в темно-червоних куртках. Чую уривки фраз, які не складаються в сенс.

— …тиск падає…
— …швидше, будь ласка…
— …обережно, перелом…

— Пропустіть! — мій голос виходить надто високим, майже чужим. — Пропустіть, будь ласка!

Хтось намагається мене зупинити, але я вириваюся. Серце калатає так, ніби зараз вискочить із грудей. Я підбігаю ближче — і в цей момент бачу його.

Білий покрив зсунувся рівно настільки, щоб оголити обличчя.

Сиве волосся, розпатлане й мокре. Знайомий високий лоб. Риси, які я знаю напам’ять , упізнаю навіть у напівтемряві, навіть перекреслені кров’ю й брудом.

— Тату… — з мене виривається ледве чутно.

Не вірю власним очам. Цього не може бути!

Я роблю ще крок — і ноги зраджують. Хапаюся за край нош. Долоні липнуть до холодного металу.

— Це мій тато, — кажу вже голосніше, задихаючись. — Це мій батько.

Медик дивиться на мене уважно, швидко, оцінювально — так дивляться на перешкоди, а не на людей.

— Ви родичка?
— Так. Так, я донька.

— Ми зараз веземо його в лікарню. Стан важкий.

Важкий.
Слово зависає в повітрі, не падає, не має ваги — ніби його ще можна повернути назад і ця жахлива реальність відступить.

— Він… він живий? — запитую я.

Мить тиші тягнеться вічністю.

— Живий, — нарешті відповідає медик. — Але нам треба їхати. Негайно.

Дверцята швидкої зачиняються різким, остаточним ударом. Хтось відштовхує мене на крок назад. Сирена різко розтинає повітря, проходить крізь мене, як ніж.

Я залишаюся стояти посеред дороги, дивлячись услід кареті, що повільно, важко рушає з місця.

І тільки тепер до мене доходить.

Моя здогадка була правильною.
У цю аварію потрапив мій батько.

Я повертаюся до машини і  тягнуся до сумки на  сидінні, кілька разів обмацуючи її дно, перш ніж усвідомлюю: телефон десь під курткою. Пальці тремтять так, що я ледве з першої спроби розблоковую екран.

У голові дзвенить.
Телефон вібрує. Повідомлення. Ще одне. І ще.

Це мама.   І  серце ніби зривається вниз, ближче до шлунка. Відчуття таке, ніби хтось різко витягнув повітря з легень. Я притискаю долоню до горла, ніби це може допомогти вдихнути.

Відповідаю на дзвінок.

— Софіє… — мамин голос зривається. — Доню… Слава Богу, ти взяла слухавку. Я не можу додзвонитися до тата… а в новинах кажуть, що…

— Мамо, — видихаю. — Я… я тут. Я на місці аварії.

На тому кінці — тиша. Кілька довгих секунд. А потім:

— Що?.. — майже шепіт. — Це правда?..

Я заплющую очі.

— Так, мамо. Це він.

Вона щось говорить — уривчасто, плутаючись. Про лікарню. Про лікарів. Питає, куди  його  везуть. Я диктую адресу, яку назвав мені лікар швидкої, повторюю її вголос, щоб не забути  серед шум в голові.

Виклик обривається.

Я опускаю руку з телефоном і раптом розумію, що стою просто на проїзній частині. Хтось свариться, хтось сигналить, але звуки долітають ніби крізь воду.

Я дивлюся на камери й раптом усвідомлюю — вони вже націлені на мене. Мій розпач транслюють у прямий ефір.

Я ковтаю сльози. Поруч хтось голосно коментує на камеру, хтось намагається зробити фото з кращого ракурсу.

В голові раптом стає неприродно ясно.

Мій батько лежить у кареті швидкої.
Навколо без упину блимають камери.
Чужі люди фіксують те, що для мене — кінець світу.

Ось він, зворотний бік популярності. У нашій родині його знають надто добре. Коли помер дід — відомого актора ховали під спалахи фотокамер, ніби це була ще одна прем’єра.

Я дивлюся на пульсацію червоно-синіх вогнів — і раптом усвідомлюю:
цей кошмар лише починається.

Дорога до потрібної мені лікарні через затори розтягується майже на  годину. З мамою тримаємо зв’язок у месенджерах. З останніх новин — потрібна операція, але тато в такому стані, що може не пережити наркоз. З хвилини на хвилину збирається лікарський консиліум.

Не дивно.
Ніхто не хоче брати на себе відповідальність за життя людини такого рівня публічності. Тато — народне надбання, а отже…

Я швидко вискакую з машини й біжу — сама не знаю куди. Лікарняне містечко величезне, я тут ніколи не була, з десятком однакових корпусів. У який бік? Де він?

І саме тоді я ловлю себе на думці, що багато віддала б за те, аби поруч зараз був Влад. Його вміння розрулювати будь-які проблеми стало б неоціненним. Я виснажена останніми новинами майже в нуль, а він… він завжди був ураганом чистої енергії, в центрі якого мені чомусь було спокійно.

Нарешті знаходжу потрібний корпус. Це неважко — довкола нього скупчилася щільна юрба журналістів. Я навіть сумніваюся, що це законно. Чому їх не розігнали? Для цього ж напевно є якісь статті, постанови… не знаю.

Я пробираюся крізь натовп, відбиваючись від мікрофонів, що лізуть просто в обличчя, і вимог прокоментувати ситуацію, що сиплються з усіх боків. Якби тут був Влад — він би такого не допустив.

Мама зустрічає мене біля дверей реанімації. Ця картина назавжди врізається мені в пам’ять. Порожній білий коридор. І вона — у яскравому світлі ламп підвісної стелі, ніби в центрі драматичного моноспектаклю.

Дивлячись на неї, я раптом дуже виразно розумію, наскільки люди загалом самотні.
Стільки навколо друзів, знайомих, родичів, прихлебателів — і де вони всі тепер?

Мама тримається ще кілька хвилин. Саме тримається — так, як тримаються люди, мозок  ще не прийняв реальність, але вже надіслав імпульс тілу.