Глава 4

Зірка

Усе здається правильним на мить, допоки серце не озветься тихим болем.

— Я проведу.

Від цих слів Худаша в мене серце підскакує кудись до горла, а у скронях починає глухо гупати. Здається, я таки перепила. І на тлі ревнощів дозволила собі те, чого ніколи раніше не дозволяла, — загратися.
Не дивно, що Влад сприйняв це як аванс. Як натяк, після якого продовження неминуче.

— Ні, не треба. Бувай! — лепечу я і майже вистрибую з його пафосного Rolls-Royce.

Вбиваючи підбори в підлогу, лечу до ліфтів. У підземному паркінгу гуляє протяг — холодними пальцями пірнає під поділ, повзе вздовж хребта, оселяється десь між лопатками. Я встигаю майже повністю протверезіти й добряче змерзнути, поки біжу через двір до парадного.

Цікаво, Барков уже трахає своїх…

Певно.
І вони, на відміну від мене,  йому не відмовляють.

То, може, я сама винна?
Може, проблема в мені?

Я не вмію поводитися розкуто.  У наш час—це дичина якась, якщо дівчина береже себе до весілля. Не дивно, що досвідченість Тьоми мене, м’яко кажучи, лякає.

Я ще не готова. Не готова до експериментів, на які постійно підбиває мене Тьома.

Він уже кілька разів із посмішкою кидав, що я поводжуся як монашка.
Але ж він розумів, у що вплутується. Я відразу сказала, що до жорстких ігрищ в ліжку не готова зараз. І навряд чи колись буду. Але так боялася його втратити. Поруч із ним стільки жінок.  І про голі цицьки у месенджері я не жартувала. Це ще найневинніші підкати від його ненормальних фанаток — і я змушена це ковтати, бо він зірка національного масштабу. Флірт із хтивими русалками в нього взагалі окремим пунктом прописаний у контракті.

Так само, як і заборона з’являтися з жінкою на людях.

Струснувши сльозу, що скотилася щокою, я підіймаюся на потрібний поверх. Вставляю ключ у замок — і ледь не перечіплююся через недбало скинуті біля порога Nike.

Серце з усього маху врізається в ребра. Затаївши подих, я швидко озираюся і лише в тьмяному світлі  підсвітки помічаю Баркова, що сидить на підлозі.

— Ну що, бляха, повеселилася? — хмикає він, потираючи заросле підборіддя.

— А ти? — проціджую крізь зуби.

— Та годі. Ти ж розумієш, для кого був той спектакль.

— Отож. Тому давай — вставай і забирайся до біса. І ключ залиш.

Чим я взагалі думала, коли дала йому ключі від своєї квартири? Цьому… цьому… Та слів просто немає.

Барков слухняно підіймається, шарудячи одягом. Я відвертаюся. Дивитися на те, як він іде з мого життя, сил немає. Так, я горда дівчина — і все таке. Але з губ виривається голосний схлип. У мене просто немає ресурсу триматися.

— Софіє… Ну, блін… Я ж не цього хотів, — він опускає обличчя в долоні.

— А чого? — мій голос ламається.

— Не знаю. Може… щоб ти зрозуміла, що я відчуваю, коли Худаш підкочується до тебе зі своїми яйцями.

— Я якраз хотіла поговорити з Владом, — мій голос дзвенить, як натягнута струна.

— Справді? — Барков криво всміхається. — А потім побачила мене з тими дівчатами й передумала, так? Ту  фотку ти ж спеціально запостила, щоб я ревнував? Я так і знав.

І мене…
Мене просто накриває бажання вліпити йому.

— А про мої почуття ти подумав, Тьомо? А?

— А ти? — огризається він у відповідь — бо, звісно, більше сказати йому нічого.

— Можливо, я й винна, так. Але в усього, що я роблю, є серйозні причини, і ти про них знаєш!

— Серйозні причини — це те, що твій батько готовий покласти тебе під якогось посивілого мудака, аби тільки вибити фінансування для свого чергового «шедевра»?!

Слово «шедевра» Барков випльовує з такою зневажливою інтонацією, що його сарказм не вловив би хіба що геть тупий.

— То чого ж ти перший біжиш до нього на проби, якщо все так погано?! — я мимоволі стаю в оборону.

Барков лупить кулаком у стіну.

Я здригаюся.

— Ти що, зовсім хворий?!

— Гаразд, Софіє, давай зупинимося. Обоє. Нас уже несе, — каже він глухо.

Я лупцюю його по руках, але Барков усе одно мене обіймає й притискає до грудей. Він невисокий. Коли я на підборах, ми майже одного зросту. І це… зручно.
Бо коли я цілувалася з Владом, у мене просто затерпла шия.

Гірко схлипую — так, ніби визнаю повну капітуляцію. Барков пригортає мене ще дужче. Тишу розрізають лише наше дихання й поцілунки.

— М-м-м… мир? — шепочу я, коли він на мить відпускає мої губи.

— Я подумаю, — бурмоче він.

— Ти теж винен, — кажу тихо й криво всміхаюся. — Я… думала, ти більше не прийдеш.

— Злякалася?

— Думала, ти вже розважаєшся зі своїми повіями.

— Та годі, — фиркає він, тягнучи мене за руку. — Нормальні дівчата.

— То, може, ще не пізно до них повернутися? — спалахую я, як сірник.

— Та припини, — шепоче Барков і засипає моє обличчя поцілунками.

Моє обурення тане в його поцілунках. Я заводжуся до межі — здається, ще мить, і саме цієї ночі зі мною нарешті станеться те саме.
Той політ. Той солодкий трепет у кінцівках. Те перехоплення подиху, про яке жінки розповідають одна одній, млосно закочуючи очі, ніби діляться таємницею, доступною лише обраним.

Але… ні.
Нічого не стається.

Знову Тьома нишпорить по моєму тілу руками — так, ніби шукає ключі, які сам же й загубив. Ліпить долоні куди попало, обмацує поспіхом, кілька разів цілує в шию і… о Боже… запускає мокрий язик у вухо.

Не знаю, якої реакції він чекає, але з мене виходить лише кілька тихих стогонів — радше з ввічливості, аби він геть не засмутився. І я мало не зітхаю з полегшенням, коли він нарешті злазить із мене й важко відсапується, вмостившись поруч.

— Зараз переведу подих і на друге  коло підемо, — втомлено обіцяє він.

— Ні, — бурчу я. — Я в душ і спати. Сил немає.

Я кутаюся в простирадло. Коли повертаюся, Барков уже спить, обхопивши мою подушку обома руками. Лягаю поруч, підкладаючи долоні під щоку.