Шостий плюс

Пролог

— Та щоб на тебе швидка Галя напала, а міськводоканал воду вимкнув! — гаркаю я, щосили грюкаючи дверима. — Щоб над твоєю бехою зграя шпаків пролетіла, після того, як сусідню шовковицю об’їла. А водоканал досі воду не увімкнув. Щоб…

— Ох, — зітхає за моєю спиною секретарка, відриваючи мене від чергового побажання «щастя» головному редактору, — ось не дарма ж кажуть: «Хто кого любить, той того й чубить».

— Що? — нічого не розуміючи витріщаюсь на дівчину.

От ніколи її не любила. Вічно як ляпне щось, так хоч стій, хоч падай. Ще й папери завжди переплутані.

— Це ти про що? — складаю руки на грудях.

Настрій в мене зараз такий, що й тиранозавра на лопатки покладу та в зуби не позаглядаю.

— Та буде тобі, — відмахується секретарка та знов зітхає. — Й так усі знають про ваші відносини з шефом. Оце б він терпів такі «побажання» від інших.

— Що? — знов мов корова на вулик з бджолами лупаю я очима. — Щоб я,та з отою худорбою? Та він же піді мною переломиться.

Двері до кабінету головного редактора здригаються з таким гуркотом, що я аж підскакую.

— Що? — знов повертаюсь до секретарки. — Це він мені?

Він там що, стільцем у них запустив?

Дівчина лише розводить руки та безглуздо посміхається.

— А я не посоромлюся повторити, — горланю я у зачинені двері. — Склиз! Ще й відпустку мені зіпсував.

— Корова! — доноситься приглушене з-за дверей. — У камеру скоро не влізеш. Не схуднеш — звільню.

— Пх, — пхикаю я, задираючи носа та виставляючи вперед груди. — Мало ти знаєшся на жіночому багатстві.

Секретарка намагається приховати сміх, тож я розумію, що вже переграю. До того ж запал пройшов, а лаятися просто так безглуздо.

Тим паче що зіпсовану відпуску цим все одно не виправиш.

А те, що «терпів такі побажання», так хіба цій дурепі зрозуміти, що таке справжня дружба.

Ми ж з Олежкою в одному дворі виросли, в один клас до школи ходили. Мало того, в одній групі в універі навчалися. Ми одне одному й не таке наговорити можемо. Тільки на наші відносини це ніяк не впливає.

Як і на роботу та мою зіпсовану відпустку.

Щоб йому.

Знов сердито пирхаю та йду до свого кабінету.

Хай там що, але, якщо я не хочу остаточно пустити під хвіст свою відпустку, треба встигнути дописати ще три статті та перевірити монтаж на вечірній випуск новин.

А ось завтрашню зйомку, котру головред таки накинув мені, хай хто хоче, той і монтує. Бо на саму зйомку я, так вже й бути, приїду, а далі — зась.

Насправді піти у відпуску на один день пізніше для мене не було проблемою. На моря-океани я не збиралася, на літак не запізнювалася.

Проте мене обурило, що Олег, не спитавши мене, погодився на замовну зйомку.

Зазвичай на репортаж про відкриття будь-якого підприємства чи магазина їхав той, хто був на той час найменше зайнятим. Тож якоїсь проблеми не повинно було виникнути.

Якби не одне але.

Замовник репортажу вимагав, щоб на відкриття його чи то магазину, чи центру приїхала саме я. Навіть не поскупився доплатити за таку особливу вимогу.

І Олег взяв гроші.

Не спитавши мене!

А я як відчувала, що добром це не скінчиться.

Та якби ж я знала, наскільки мала рацію.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше