Розділ 2

У приймальні мене знову зустріла його секретарка Марія, яка щось старанно друкувала. Побачивши, що я вийшла з кабінету, вона зупинилася та повернула голову до мене.

— Мені потрібен його заступник, де я можу його знайти? — сердито запитала дівчину, яка по суті не була винною в тому, що мене образив керівник, вона ж мене попереджала.

— Кого? — Марія оглянула мене занадто довгим поглядом, перед тим, як дати відповідь. 

— Заступника вашого керівника!

— Її! Це жінка, — дівчина опустила свої окуляри до кінчика носа. — Вона зараз зайнята, в неї зустріч з важливим клієнтом, але можливо я б могла допомогти вам з чимось? - запропонувала вона.

— Дякую, але мені потрібна саме вона. Думаю мені краще тут зачекати, — сказала я і сіла на стілець у холі.

Час від часу я споглядала то на годинник, що вистукував на стіні, то на екран свого телефону. Пройшло вже пів години, а цієї панянки й досі немає. Стало вже ніяково: в мене випробувальний термін, а я сиділа собі вільно  в очікуванні людини, яка змушує мене чекати.

— Пробачте, — я знову звернулася до Марії, яка не звертала на мене жодної уваги, ніби я була предметом інтер’єру, й далі продовжувала виконувати свою роботу. Може б, кави хоч запропонувала, чи що? — А чи не могли б ви показати мені тут все?

— Марусю, — пролунало десь з глибин офісу, відволікаючи дівчину від мене. — Горгона в себе? 

До нас з Марією плавною ходою наближався молодик з чарівною посмішкою на обличчі. Він підморгнув дівчині, зупиняючись біля її столу, ледь не застрибуючи на нього, та нагнувся до її обличчя максимально близько.

Це була, напевно, єдина людина, яка не була схожа на робота в цьому офісі. Він просто іскрився життям.

Хлопець постукував по її столу, привертаючи увагу до себе, в той час, як сердита Марія витріщилася на нього.

— Нагадай-но мені, що я  обіцяла зробити з тобою, якщо ще раз почую, як ти вимовляєш моє ім’я? І що це за фамільярність?

 — Ай, облиш, ти завжди мені погрожуєш, але далі слів нічого ніколи не заходить. То що, вона в себе? — хлопець з легкістю обходив її колючі погляди.

— Поки що не приходила. Он, наша нова співробітниця теж її чекає, - дівчина кивнула головою, показуючи на мене. 

— Вона замість Олега? — поцікавився він так, ніби мене поруч з ними не було. Але хлопець оглянув мене з ніг до голови, зупинившись поглядом на моєму обличчі.

— Угу, — мугикнула йому Марія.

— То я можу їй про все тут розказати? — у нього наче крила розправились. — Я - Олексій, а як вас звуть? Давайте вгадаю, Роза? Ні? Лілія? Теж ні? 

Олексій забавлявся, і йому це здавалося смішним. Я дивилася на нього, як дивиться дівчинка на свого однокласника, який смикає її за коси, намагаючись привернути увагу.

Певно збоку це так і виглядало.

— То було розпорядження керівництва, вона дочекається пані Лідію, а ти повернешся на своє робоче місце. А коли Лідія Федорівна буде вільна, я тебе покличу, — дівчина ледь не в плечі його штрикала, аби Олексій  швидше зник з її поля зору.

— Він завжди такий блазень не звертай уваги, — вона зайшла за свій стіл та продовжила роботу.

Коли я вже зневірилася дочекатися заступниці, вона раптом вийшла з ліфта. Нічого не скажеш, ефектна пані,  я завжди хотіла бути схожою саме на таких жінок. 

Вона не йшла, а пливла офісом, всі чоловіки, які траплялися їй на шляху голови скручували вслід. Її довгі ноги виднілися з-під спідниці міді з високим розрізом збоку на нозі. А підбори… І як вона тільки ходила на таких високих підборах? Я б вже давно ноги собі переламала на таких.

Вона пройшла повз мене, навіть не глянувши, хоча я, як тільки зрозуміла, що то жінка, яку я чекаю, завдяки підказці Марії, одразу ж встала, аби привітатись.

— Лідіє Федорівно, у нас сьогодні на роботу вийшла нова працівниця, Семен Вікторович побажав, аби ви їй про все розповіли та показали, — жінка звернула на мене увагу лише після слів секретаря. Вона провела рукою по своєму довгому рудому комірцю та поправила своє коротке руде волосся, відкидаючи його назад.

— В мене хіба роботи нема, що він просить мене дитячий садок вигуляти? — скривилася жінка, а потім тяжко видихнула та махнула мені рукою. — Добре, йди за мною.

Господи, куди мене занесло? Я так мріяла про цю роботу, але тепер бачу, що в такому колективі життя буде просто нестерпним. Вони ж всі зубаті тут. 

 “Так Джулю, не нагнітай, не варто накручувати себе ще більше, ніж це зробили вже ці люди”, — подумки говорила до себе я.

—  У нас open space.

—  Я помітила, —  сказала я, і це було моєю помилкою. Жінка повернулася до мене та з іронією в голосі промовила до мене.

—  Я дуже рада, що ти в нас така кмітлива дівчинка.

А потім просто пішла собі далі. А я мусила вже бігти за нею.

—  Так, Юліє, в тому крилі договірники, —  жінка попрямувала у праве крило їхнього офісу. Я ж слухняно чимчикувала за нею, діставши свій блокнот і ручку та намагалася записати все, що вона говорила мені.