Розділ 1

Це мав бути мій перший день на новій роботі. Тепер мені вже було важко навіть уявити, що це саме та посада, на яку я чекала, якою марила. Зараз я відчувала себе настрашеною. А раптом я їм не підійду? Раптом вони вважатимуть мене не кваліфікованою?

Я стояла перед вікном з філіжанкою кави та уявляла, як в перший робочий день падаю в бруд лицем.

— Тобі не варто так переживати. Ти в мене дівчинка розумна, я впевнена, що тобі все під силу, — моя мати, здавалося, вірила в мене більше ніж я сама.

Правду кажучи, вона жадала аби я отримала це місце більше ніж я сама. Але я не з боязких дівчат і якщо вже надумала, то хоча б спробую.

“Треба спершу зайти до керівника, з яким була співбесіда, чи вже одразу до кадрової служби?” - думала собі я, коли чимчикувала до службового автобуса, який, сподівалася, зупиниться і мені не доведеться ловити таксі. Бо якщо так, то я вже, напевне точно запізнюсь.

На зупинці окрім мене було ще четверо людей, котрих я і знати не знала, бо ми ніколи раніше не перетиналися у звичному житті. 

Всі вони були заклопотані власними думками, хтось гортав стрічку ранкових новин, як от чоловік, який здавався ровесником мого батька. Хтось безрезультатно намагався до когось додзвонитись, і коли на тому кінці нарешті взяли слухавку, вся зупинка слухала його лайку.

Всі вони жили власним життям, і нікого не цікавило чуже. 

Сонце не спішило підійматися з-за горизонту, від чого, на вулиці було трохи похмуро, та згодом, воно все ж вигляне, й мені доведеться знімати свою шкірянку, яку дбайливо, на виході мені накинула на плечі моя мама.

Я трясучи однією ногою, гризла свої нігті та очікувала транспорту.

— Тітко, не підкажете котра зараз година? — звернувся до мене малий хлопчисько з милою посмішкою.

 “Тітко?” промайнуло в моїй голові, та він певне знущався, я не виглядала настільки старо, аби до мене зверталися “Тітко”

— О пів на восьму, — відповіла йому, й виду не подаючи, що таке звернення мене обурило.

— Дякую, — крикнув він мені, підбігаючи до своєї бабусі, яка стояла по віддаль.

Що ж, напевно варто було обрати сьогодні інший одяг. В цьому я, здається, виглядаю старше своїх літ. Мені нічого не залишалося, як оглянути себе з ніг до голови, піджимаючи губи.

 Таким чином я ще довго собі нікого не знайду.

Допоки я витала у своїх невдоволеннях, під’їхав таки мій жовто - зелений автобус. Певне, водію вже повідомили, що в них є нова працівниця, яку варто забирати. І я цьому була несказанно рада.

— Доброго ранку, — привіталася з пасажирами, та у відповідь почула лише тишу. 

— Заходьте швидше, — пролунало невдоволене бурчання позаду.

То він не для мене зупинився? А я вже розкатала губу.

Так, оце привітний дядько, зізнатися чесно, я на таке не розраховувала. Навіть водій, і той ні слова не відповів на привітання. І лише, коли я затрималася в проході салону, гиркнув мені, аби я поквапилася зайняти вільне місце.

Сівши майже на останнє сидіння, я з полегшенням видихнула прямісінько вверх підіймаючи повітрям моє волосся догори, тим самим охолоджуючи своє обличчя.

От тобі й ранок.

Тішить одне, що мої друзі організували зустріч на честь мого виходу на роботу. З ними-то я точно зможу ввечері розслабитись. Ця думка гріла мене всю дорогу.

Ми довго кружляли містом, підбираючи інших співробітників, та зі мною так ніхто й не заговорив за ввесь час поїздки. Ба більше, вони й між собою не розмовляли, наче й не колеги зовсім.

Коли на горизонті показалася скляна будівля, на котру я дивилася лише в інтернеті, або здалеку, легкий тремор пройшов моїм тілом. Сьогодні на мене чекав насичений день, повний нових знайомств з цікавими людьми.

Але кого я обманювала, частину з них я вже бачила, та краще б очі мої їх не бачили. Якщо вони там всі такі черстві, то буде досить важко призвичаїтися. Миші серед гарпій не місце.

Для того аби потрапити всередину, всім варто пройти через сек’юріті. Ті, хто мали постійну перепустку, швидко прошмигнули повз них,  а мені так не пощастило.

— Пані, куди ви так спішите? Попрошу вас залишитися, — надмірно голосно пролунав голос одного з охоронців.

— У мене сьогодні перший робочий день,тому я не знаю поки що, як мені діяти,  — я старалася відповісти впевнено, розправивши плечі. Моя майбутня посада передбачала твердість характеру, яку я, якби не виховувала в собі, ніяк не хотіла проявлятись.

— Пройдіть, будь ласка, до рецепції, там уточнять ваші дані, перевірять особистість та випишуть тимчасову перепустку, яку ви зобов'язані в кінці дня повернути, — статний чоловік, який стояв осторонь від інших, заговорив до мене зовсім несподівано привітно.

Нарешті хоч одна нормальна людина трапилася мені за сьогоднішній ранок, я так хвилювалася, що почуватимуся дурепою у свій перший день, власне так і сталося, а це я ще поки не дісталася свого робочого місця, не знайомилася з колективом та не почала працювати.

Жах.

— За колоною направо, — знову підказав мені він, коли я закрутила головою в пошуках тієї самої рецепції. — Не хвилюйтесь, багато хто плутається спочатку.