Таємниця на льоду

Час на канікулах летів неймовірно швидко, ще пару днів — і за Дмитриком мали приїхати батьки, а там вже і до школи пора. Від цих думок йому ставало сумно, а тому хлопець намагався насолоджуватися своїм відпочинком сповна.

На щастя, погода сприяла тому, що він від ранку до сутінок весь час проводив на вулиці із Женькою, забігаючи до хати лише поїсти та трохи зігрітися.

Ось і сьогодні трималася гарна зимова погода: навкруги білою ковдрою лежав сніг, що виблискував мільйонами діамантів під короткими сонячними променями, що час від часу пробивалися крізь густі сірі хмари. Легенький мороз наповнював повітря свіжістю і чистотою.

Хлопці, як завжди, зустрілися після обіду і почали думати над тим, як розважитися.

 - Може, на лижах або санчатах покатаємося? - запропонував Женька.

 - Щось не дуже хочеться, — відмахнувся Дмитрик, все ще памʼятаючи про своє падіння та зіпсовану куртку.

 - Тоді давай сніговика зліпимо на згадку? - підкидував ідеї Женька.

 - Сніговик — це для малих дітей. Та і сніг не ліпиться сьогодні. 

Хлопці ще кілька хвилин тупотіли на місці, аж раптом Дмитрик вигукнув:

 - Озеро! Ходімо на озеро. Воно, мабуть, гарно зараз виглядає.

Женька пару секунд вагався, але зрештою погодився. Коли ще буде нагода побувати там взимку. І друзі швидким кроком направилися за село.

Відколи Дмитрик ходив сюди із дідусем за ялинкою, снігу явно побільшало, подекуди від кущів виглядали лише одні верхівки.  І лише старезні верби, як і раніше, виділялися на фоні всього цього, тільки зараз вони вже не були такими зеленими та пишними, як влітку. Натомість їх гілки були злегка припорошені снігом і здавалося, спускалися ще нижче до землі.

Навіть озеро було б важко помітити, якби не високий очерет, який ріс на березі. Вода вже повністю була вкрита кригою, яка зверху була добряче засипана снігом.

 - От би на ковзанах тут покататися, — замріяно мовив Женька. -  Ніяких тобі перешкод та обмежень. Їзди скільки тобі заманеться.

Дмитрик не розділяв бажання свого товариша (бо мав про ковзани не дуже гарні спогади), тому просто промовчав. 

Він спустився нижче до води й спробував ногою помацати лід. Той виявився досить міцним, навіть не скрипнув під ногою хлопця.

 - А навіщо нам ковзани? - раптом вигукнув Дмитрик.  - Можемо і без них покататися. Черевики теж непогано їдуть.

І він сміливо став обома ногами на лід та спробував проїхатися. В нього це так ловко вийшло, що Женька теж почав потроху спускатися до води.

 - Але ж страшнувато трохи, — мовив він. - А що, як лід провалиться. Вода крижана там. Не дуже б хотілося ще й поплавати.

 - Та чому він має провалитися?  - заперечив Дмитрик. - Он які морози були, він хоча б до літа розтанув.

Женька несміливо став на лід спочатку однією ногою, потім іншою. Впевнившись, що лід і справді міцний, він почав ковзати слідом за Дмитриком.

Хлопці так захопилися, що не помітили, як відійшли від берега на велику відстань. До середини озера залишалося зовсім трохи, як раптом Женька схаменувся і швидко почав повертатися назад, тягнучи за руку Дмитрика.

 - Не переживай ти так, — заспокоював свого товариша той.  - Нічого не станеться, он можу навіть пострибати.

І Дмитрик почав високо підстрибувати.

 - Ну годі, перестань! - схвильовано мовив Женька, озираючись по сторонах.

І чи то так подіяв його страх, чи лід в тому місці був не такий міцний, але раптом хлопці почули потріскування, а рівна поверхня вкрилася тріщинами, схожими на павутиння.

Дмитрику в цей момент теж стало не до жартів.

 - Треба швиденько бігти до берега, поки лід зовсім не провалися, — мовив він і почав швидко рухатися вперед.

Але Женька ніби завмер від страху і не міг навіть поворухнутися не те, що йти.

 - Ну ти чого стоїш?  - гукнув Дмитрик, помітивши, що той завмер на місці.

 - Я боюся, — мало не плакав Женька. - Я не хочу провалитися.

Побачивши, що хлопець і справді не на жарт перелякався, Дмитрик розвернувся і пішов назад до Женьки.

 - Давай руку, — мовив він. - Разом не так страшно буде.

Женька довго вагався, та зрештою взяв Дмитрика за руку і зробив невпевнений крок вперед.

 - От бачиш, все добре, — намагався підбадьорити свого товариша Дмитрик, хоча у самого серце мало не вискакувало від страху.

Так, крок за кроком хлопці дійшли до берега. Лише ступивши на землю, Женька зміг вільно вдихнути й вимовити слово.

 - Дякую тоді, Дмитрику, що не залишив мене там. Без тебе я б нізащо не впорався.

 - Та, пусте, — відповів той. - Думаю, що на моєму місці ти вчинив би так само.

Хлопці це кілька хвилин постояли на березі, і коли повністю заспокоїлися, пішли назад до села.

Та на цьому їхні пригоди не закінчилися. Бо поки вони були на озері, не помітили, що небо затягнули величезні хмари, які низько нависли над землею. З хвилини на хвилину мав початися сніг. І він таки почався, але то був не просто сніг, а справжня заметіль, за якою навіть дороги було не видно.

На додачу до снігу ще і вітер піднявся, який майже зносив хлопців з ніг. 

Вони спробували бігти, але швидко вибилися із сил, тому вирішили просто йти.

 - Оце так дивовижний день видався, — захопливо мовив Дмитрик.

 - Це точно, — підтвердив Женька. -  Пригоди у нас ще ті сьогодні.

 - Ох і отримає хтось сьогодні на горіхи за ці пригоди,- раптом почувся голос дідуся. - Ну як вам збрело в голову в таку погоду піти так далеко? Бабусі там з розуму сходять від хвилювання, а вони тут пригоди шукають на одне місце.

 - Дідусю, я такий радий тебе бачити, — лагідно сказав Дмитрик і взяв його за руку.

Після цих слів від дідусевої суворості не залишилося і сліду.

 - Я теж радий вас бачити живими-здоровими, — вже мʼяко і навіть жартома мовив він. - Але бабусям самі будете все пояснювати.

Хлопці кивнули головами. Та одне вони знали напевне — пригода на льоду залишиться їхньою таємницею.