Розділ 4

Блузка, що вже встигла просохнути від дощу, була зім’ятою, брудною від асфальту й просякнутою сльозами. Голова почала боліти ще дужче — я вже не витримувала цього болю.

Я почала думати про хороші спогади з життя. Мені так не вистачає зараз Марка. За такий короткий проміжок часу й дивне знайомство я, справді, як дурепа, закохалася. Я готова тут просидіти вічність, аби тільки він був поруч.

Згадала, як романтично було тоді, коли ми насолоджувалися хот-догами під дощем, як гуляли з Дружком і як він тягнув свої вуста до моїх. Ну давай же, рятівнику, врятуй мене і зараз…
 

Його харизма, його погляд — усе це зводить мене з розуму. Я справді шалено закохалася. Раніше я ніколи не відчувала таких почуттів. Ніколи не закохувалася.

Я ніколи не була першою красунею. Моє життя було, відверто кажучи, доволі сумним: я багато вчилася, танцювала й працювала. У мене навіть часу не було заводити друзів чи нові знайомства. І ось на тобі — одного чоловіка я кохаю, а інший, нездоровий психопат, одержимий мною.

О, нарешті! Я почула хоч якісь звуки й потягнулася до дірочки в шибці, щоб розгледіти бодай щось.

Я побачила краєм ока чорний силует, що рухався у бік будинку й підбивав ногою величезну коробку.

Двері важко піддавалися — він з усієї дурі вдарив по них, і ті нарешті прочинилися. Я роздивилася обличчя того, хто зайшов. Звісно ж, це був покидьок Бен.

Я почала верещати, як ненормальна. Справді, я б ніколи не подумала, що люди, які вмирають від спраги, ледь не втрачають свідомість від розбитої голови та голоду, можуть так волати. Я кричала, немов порося, що ось-ось попрощається з життям.

— Випусти мене, тварюко! Психопат ненормальний! Що тобі від мене потрібно?! — кричала я, розриваючи горло від люті й страху.

— Ще не настав той час, — холодно відповів він. — Ти ще не відплатила мені за обіцянку, яку не виконала. Ви думали, що знайшли дурня? Я підготував усе для весілля: купив сукню, кохав тебе… а ти як себе повела? Тепер будеш нести покарання за свої вчинки.

— За які такі вчинки?! — зірвалося в мене. — Я ж ніколи нічого тобі не обіцяла! Ти що, збоченець? Справжній психопат, ідіот!

— Та ну, я не психопат, — його голос зірвався на сміх. — Твоя сім’я дала мені обіцянку і не дотримала її. А ти — частина цієї обіцянки. Ти маєш бути покарана. Ти до кінця життя — моя!

— Я ніколи не була твоєю і ніколи нею не буду! Відпусти мене! — кричала я, вже не відчуваючи горла.

— Перестань волати, — спокійно мовив Бен, — краще глянь, що я приніс для тебе.

— Що це за бісня? — скрикнула я, бачачи, як він розкриває коробку.

— Подаруночки для нареченої, — усміхнувся він. — Без приданого заміж не йдуть.

— Яке весілля?! Яка я тобі наречена?! Ти мені в батька годишся! Я не хочу мати з тобою нічого спільного! — слова виходили крізь сльози.
 

Я почала сильно плакати. Очі пекли від болю, світ розпливався . Мої страждання здавалися нескінченними — кожна секунда тягнулася, як вічність.

Він підійшов і, не вагаючись, вивалив усі речі з коробки просто на підлогу. Звідти випала біла легка сукня з жахливим, тісним корсетом; капці — іншого відтінку білого, що зовсім не поєднувалися з кольором сукні; діадема з фатою — схоже, дуже коштовна; і маленька коробочка з ювелірного магазину, що виділялася серед усього цього божевілля.
 

Бен підійшов ближче. Я сиділа, скута, мов тінь, коли він раптом нагнувся, схопив мене за шию й підняв — так, що я ледь не задихнулася. На мить повітря просто зникло, усе навколо потемніло, а тоді я вдихнула так глибоко, що здалося — забрала весь кисень у кімнаті. Різкий аромат його дешевих парфумів змішався з тютюном — суміш, від якої хотілося знепритомніти.

Він підняв мене ще вище, а потім з усією чоловічою жорстокістю жбурнув обличчям у той мотлох. Я впала просто в купу весільних речей. Сльози, слина й шмарклі стікали по моєму обличчю, змішуючись із пилом і тканиною сукні, що радше скидалася на саван, ніж на одяг нареченої.
 

— Я не хочу… не хочу! — схлипувала я. — Нащо ти так зі мною? Ти не будеш зі мною щасливим…
 

— Буду, ще й як буду! — голос Бена прорізав повітря, мов лезо. — Ти все життя сидітимеш за одним столом зі мною, дивитимешся мені в очі щодня. Готуватимеш мені сніданки й вечері, чекатимеш з роботи, доглядатимеш наших діточок… І кожну мить згадуватимеш, як негідно повелася зі мною!

У мене вже не залишилося сил ридати. Я була виснажена, порожня, наче витиснута губка. Руки в кайданках ще трохи слухалися — я ледве-ледве прибрала прядку заплутаного волосся з мокрого від сліз обличчя.

— Я ніколи не стану твоєю дружиною, — прошепотіла я.

— Ще й як станеш, дурне дівча, — глузливо відповів він. — Я зніму кайдани, ми вдягнемо на тебе ці вбрання, а потім — і обручку на твій палець. Звідси ти вийдеш або мертвою, або моєю дружиною.
 

— Ну, то я краще помру! — крикнула я, набравши повітря в легені. — Я обираю вмерти!

Він знову нахилився, підняв моє підборіддя і промовив:

— Ти будеш розплачуватися і за своє ставлення до мене, і за свого нікчемного батька, який застрелив мого брата. Вся ваша клята сімейка — рід дияволів. Ти понесеш за це покарання. Я не дам тобі померти — ти маєш вмирати щодня, щохвилини.