Розділ 2

Насправді для мене не так уже й мало значення, що вона відчуває і що у неї на серці. Я знав: вона дає мені змогу радіти простим речам — і цього мені, безнадійному, було достатньо.

Наступного ранку я одразу пішов повідомити матір і батька про своє, на перший погляд, дивне рішення. Та насправді мій план був бездоганним.

Я отримав повідомлення від Стар: сьогодні по школах карантин, і заняття з танців задля безпеки дітей було скасовано. Вона поділилася зі мною планами — піти забрати весільну сукню. Якби ж вона знала, що вона їй не знадобиться.

Я йшов і думав, про свою ідею, але навіть я собі не зміг зізнатися для чого я все це роблю.

— Мамо, тату, мені потрібно з вами поговорити, — сказав я, ледь зайшовши до вітальні.

Батько сидів за столом з чашкою кави й читав новини, мама саме поливала свої фікуси.

— Що трапилось, Марку? — насторожено запитала мама, витираючи руки рушником.

— Тільки не кажи, що знову щось із лікарні, — додав батько, не відриваючи погляду від газети.

— Ні… це не про лікарню. Я… прийняв рішення, — почав я, намагаючись говорити спокійно, хоча голос трохи тремтів.

— Яке ще рішення? — підняв брови батько.

— Я хочу… запропонувати одній дівчині провести зі мною місяць.

— Що? — майже одночасно вигукнули обоє.

Мама навіть поставила горщик із квіткою просто на підлогу, а батько кинув газету на стіл.

— Я не жартую. Я хочу заплатити їй — щоб вона провела цей час поруч зі мною.

— Ти здурів?! — батько різко підвівся. — Ти взагалі розумієш, що ти зараз кажеш? Заплатити дівчині?! Це що, нова форма самотності?

— Так, не кричи, — тихо втрутилася мама. — Може, Марк має причину.

— Причину? — батько роздратовано розвів руками. — Яку ще причину може мати нормальний хлопець, щоб купувати собі компанію?

— Бо мені більше нема з ким говорити, — вирвалося в мене. — Бо все навколо втратило сенс. Бо я хочу бодай на місяць забути, що моє життя крутиться між аналізами, лікарями й очікуванням вироку.

У кімнаті запала тиша. Мама сіла поруч, узяла мене за руку.

— Марку… — її голос затремтів. — Ти справді думаєш, що це тобі допоможе?

— Я не знаю, мамо. Але мені потрібно відчути, що я ще можу жити. Не просто існувати.

— І хто ця дівчина? — запитав батько вже спокійніше, хоча його очі залишались напруженими.

— Стар. Ми познайомилися кілька тижнів тому. Вона добра, жива… зовсім інша.

— І ти збираєшся платити їй, щоб вона була поруч із тобою? —

— Так. Я не хочу, щоб вона шкодувала мене. Я хочу, щоб це було її вибором — навіть якщо мотив простий.
 

— Це безглуздо, — похитав головою батько. — Ти не лікуєш самотність грошима.

— А може, хоч раз дай йому зробити по-своєму, — м’яко сказала мама. — Ми стільки разів вирішували за нього. Може, саме це і є тим шансом, якого він шукає.
 

— Ти теж вважаєш, що це нормально? —

— Я вважаю, що він втомився. І якщо ця дівчина зможе хоч трохи повернути йому відчуття життя — я за, — твердо сказала мама.

Батько пройшовся кімнатою, потім зупинився біля вікна.

— Це неправильно… Але, якщо ти вже вирішив, я тебе не зупиню. Тільки пам’ятай, Марку: не можна купити те, що справжнє.
 

— Я знаю, — відповів я тихо. — Але, може, я знайду щось справжнє серед того, що спочатку виглядало як угода.

Мама обійняла мене.

— Ти просто будь обережним, добре? Бо навіть тим, хто з’являється в житті на короткий час, іноді вдається залишити шрами назавжди.

— Знаю, мамо, — прошепотів я. — Але, може, цього разу мені пощастить.

Бо насправді я просто хотів наостанок зробити щось хороше для світлої людини. Не таку вже й велику цінність мала ця дівчина у моєму житті, але світ матеріальний — і, даючи її сім’ї гроші, я подумав: чом би й не скористатися такою можливістю? Ми дивитимемося фільми, вона танцюватиме для мене й буде моєю розрадою.

Я не зовсім розумів, як буде правильно вчинити: прийти й сказати «Стар, проведи зі мною час» чи, може, «Стар, ти для мене лише іграшка на короткий проміжок часу, доки я не помру». Але я знав: моя сім’я — середнього достатку, хоча за статусом нас довкола вважають багатою родиною. Насправді ми просто ніколи не витрачали зайвого, і на наших рахунках — безліч запасних коштів.
 

Ви запитаєте: а чому ж тоді, якщо я маю стільки грошей, не вилікуюся? Усе дуже банально — ніхто не може зрозуміти, що саме зі мною відбувається, тож лікувати наче й нічого. Мігрені переслідують мене щодня, запаморочення стало буденністю, а тремтіння рук і кінцівок добивало щоночі. Я просто відчував: кінець не так далеко.
 

І чекати на смерть мені не хотілося — я прагнув закарбуватися бодай у чиїйсь пам’яті.

Я одразу поїхав на роботу на своєму «Лексусі», яким користувався вкрай рідко через раптові напади, пов’язані зі станом здоров’я. Проте сьогодні я хотів якнайшвидше вирішити питання, що стосувалося заміжжя Стар, і завершити проєкт, над яким працював уже досить довго. Дизайн парку в центрі Вестмора мав вийти бездоганним — таким, щоб кожен, хто проходитиме повз, зупинявся й милувався красою наших мальовничих пейзажів.