Розділ 1

— Я ніколи ще не бачив, щоб люди так плакали! — зізнався я.

— Якби ж ти тільки знав, наскільки моє життя стало нестерпним всього за одну хвилину, — сказала дівчина.

— Ох, мені добре відомо про несправедливість життя і про те, як одна хвилина може змінити все, — промовив я.

— Що ти можеш знати? Не тебе ж силоміць заміж видають.
 

Вау… оцього я точно не очікував.

І справді, я цього не очікував, адже вона була настільки мініатюрною, настільки гармонійною, що я міг би порівняти її з Дюймовочкою. Одні лише локони спадали на її вузенькі плечі, додаючи хоч якоїсь форми. Мені б і на думку не спало, що ця крихітна постать може стояти поруч із кремезним, некоханим чоловіком.

— Невже все так погано? Зараз же не те століття, щоб когось силоміць віддавали заміж! — промовив я.

— Ти не розумієш. Це більше як почуття провини і боргу. Мої батьки померли, і сім’я тітки мене доглядала, дозволила займатися танцями, а це не мало коштує. Вони дали мені відмінну освіту в пансіонаті.
 

— І заради цього ти готова поховати себе живцем? — мій голос був різкіший, ніж я сам очікував.

— А що я можу зробити? Я в боргу перед ними.

— Борг — це не кайдани. Ти не мусиш віддавати власне життя, щоб віддячити.

— Ти говориш так легко… Але ти ж не знаєш, як це — бути зобов’язаною за кожен шматок хліба.

— Я знаю, — тихо промовив він після паузи. — Я теж живу з відчуттям провини. Воно з’їдає зсередини.

Вона здивовано глянула на мене .

— За що ж ти можеш винити себе?

Я  опустив очі на темну поверхню моря.

— За те, що іноді навіть саме твоє народження може коштувати комусь життя.

Я поглянув в той момент на неї і не дивлячись на те, що вона не почала ставити додаткових питань я відчув , що вона розділила мій тягар, а я розділив її.

Вона сиділа поруч, обійнявши коліна руками, і виглядала так, ніби світ давно забув про неї. І все ж у її погляді я бачив силу — тиху, ще не усвідомлену, але справжню. Ту силу, яка змушує людину виживати, навіть коли здавалося, що вже немає сенсу.

Ми мовчали довго. І в цьому мовчанні було більше, ніж у сотні слів. Воно ніби говорило: “Я бачу тебе. Я відчуваю тебе. Я знаю твій біль.”

Я сам не зрозумів, чому мені захотілося простягнути їй руку. Не щоб підняти чи втішити — а просто, щоб доторкнутися й переконатися, що вона справжня. Що це не примара з моїх власних думок.

— То твоя родина видає тебе заміж, щоб змінити скрутне фінансове становище? Це ж повна маячня. 

— Ну так маячня, але що ж робити, що вдіяти…

Я вже відкрив рота, щоб сказати щось важливе, — сам не знав що саме, — але раптом із-за каменів вискочив замурзаний пес. Він був худий, із заплутаною шерстю й трохи переляканими очима, проте в його хвості було стільки радості, ніби він знайшов старих друзів. Він загавкав і почав крутитися навколо нас, ніби намагаючись зруйнувати ту тишу, яка об’єднала нас у щось більше, ніж випадкову зустріч.

Вона засміялася — вперше за весь час, і цей сміх був легким, наче подих

Та за мить її обличчя знову стало серйозним. Вона глянула на море, що хвилями накочувалося на берег, і прошепотіла:

— Мені час іти.

Я хотів щось заперечити, втримати її хоча б на хвилину довше, але слова застрягли в горлі. Вона підвелася, легко провела долонею по голові пса, ніби попрощалася і з ним, і з тією миттю. А потім кинула мені короткий, майже невловимий погляд .

Коли вона відійшла далі, я зрозумів, що досі не знаю її імені. Я крикнув: «Скажи ім’я!» Вона обернулася й відповіла: «Зірка, що впала і не підвелася».

Повернувшись до будинку, який Стар раніше вважала домом, щось у її грудях стиснулося. Вона була впевнена, що не здатна зрадити собі самій. Цілу ніч не змогла зімкнути очей: то дивилася у стелю, то на музичну скриньку, поверх якої танцювала балерина.

Раптом — стук у двері.

— Можна до тебе? — запитала тітка Елла.

— Так, звісно, я ще не сплю… (хоча так хотілося збрехати), — промовила Стар.

— Я хочу поговорити про важливість шлюбу. Зрозумій мене, моя мила дівчинко, ти вже достатньо доросла для цього. Ми зараз у шаленій скруті, а містер Бен може витягнути нас із цього. Ми заживемо як раніше. Зрозумій, люба, мої діти ще юні, вони потребують освіти та безтурботного майбутнього, точно так само, як і ти.

Я не можу, не можу. Я жила з думкою, що колись вийду заміж за людину на котру дивитимусь і не зможу відірвати погляду. Я хочу кохати так , щоб моє серце тьохкало , немов у пташки. Хочу відчувати тепло людини, навіть на дистанції . - подумала Стар