Отрута

Порожня склянка з червоною цяткою від лаку для нігтів відблискує на сонці й змушує поморщитися та відвести погляд. Зсуваю штори, сідаю у старе крісло й мимоволі чіпляюсь думками за події минулого місяця. Навіщо я лишив її у себе? Самовдоволення чи неприхований жаль?

Вона стискала цю склянку у своїй блідій руці менш як хвилину. Вона так і не дізналась, що самостійно підписала свій вирок у той спекотний день, коли припала до краю посудини вустами.

Вона постійно сміялась над моїми жартами й запевняла, що я милий, скільки б я не намагався переконати її у протилежному. Невеликий шрам над лівою скронею подарував мені чергову чарівну історію з її сумнівного минулого. Я так ніколи й не дізнаюся, чи була вона хоч мить щирою зі мною. Поруч з нею неможливо було послухати тишу. Я навіть не намагався бути ввічливим чи уважним, але, здавалося, її це жодним чином не хвилювало. Невже її байдужість перевершила мою?

Я не любив її й ніколи не пускав до серця, яке вона проти моєї волі вже з другої зустрічі стискала гострими кігтями, що відблискували занадто яскравим манікюром. Я казав, що між нами нічого немає, й свято в це вірив, але її глузлива байдужість до моїх тверджень доводила до сказу. Вона переграла мене. О, справжнє мистецтво — привітати з нікому невідомим днем системного адміністратора й забути про мій день народження, який був за тиждень після нього.

Поруч зі стаканом я лишив кактус, який вона подарувала на день закоханих. Вона тоді пошуткувала, мовляв, він такий же як я — колючий ззовні, але м’який зсередини. Як же вона помилялася.

Іноді мені здається, що я припинив дихати з її останнім подихом. Але це не завадило мені того дня перевернути свічку в її будинку та залишити холодне тіло у блювотних масах на брудному килимі. Вона до останнього уникала необхідності прибирати. Якби вона була живою, то фіалка, яку я подарував того ж дня, не розділила б її участі — вона б зав’яла менше, ніж за два місяці.

Іноді я чую її тихий сміх. Але варто мені прокинутися в порожній кімнаті, як я повільно прямую до підвіконня й поливаю кактус з тієї склянки.

Прокидаюсь у темряві кабінету й чую незвичний плескіт води. Ймовірно, думки знову занадто захопили мене й подарували незвично міцний сон. Воно й на краще — останнім часом я боюся засинати вночі. Повільно підіймаюсь на ноги й наближаюсь до дверей, з-під яких вже помічаю тонку смугу світла. Завмираю на порозі кухні й не знаю, як реагувати на побачене. Хвіст яскравого рудого волосся здіймається у повороті і я знову можу розгледіти знайомий вираз обличчя.

— Ти щоразу дивишся так, наче мене тут не має бути. Це трохи ображає, — вона вимушено посміхається та по-дитячому чухає потилицю. — Якби ти сам не дав мені ключі та не запропонував переїхати, я б ніколи...

— Я знаю, — моє незворушне обличчя не дозволяє їй помітити мимовільне здивування, що торкнулось, якщо не загального вигляду, то погляду — одностайно.

Нарешті вона розслаблено посміхається та стягує з пишного волосся тугу резинку, в якій залишаються кілька волосин, що змушують мене неприязно скривитися. Вона відвертається до столу й знову задумливо кусає нігті із застарим манікюром, який давно пора змити. Я ледь стримуюсь від гидливого здригання й намагаюсь не вити від безвиході. Вона ніколи не намагається відповідати очевидним нормам та турбуватися про власну зовнішність.

— А я купила твою улюблену каву, — немов тільки зараз згадала про забутий на краю стола пакунок, вона простягає його мені, щоб я переконався у її словах.

— Я люблю робусту, а не арабіку, — глухо видихаю й розумію, що вона знову все переплутала.

Кілька секунд вона здивовано кліпає віями, після чого кидає на каву скептичний погляд й торкається пальцем почервонілої щоки.

— Точно, — нарешті, вона серйозно погоджується, наче насправді можливим був інакший варіант, й легковажно ховає пакунок у кухонній шафці. — Мабуть, ти розповідав мені про це, коли я пила свою улюблену каву, тому асоціативна зв’язка дала збій.

Електронний годинник нагадує, що вже п’ята й мені час передзвонити партнеру.

— Ти сьогодні зарано, — вона ніколи не приходила раніше шостої.

— Ти мав рацію. Твій друг до мене залицявся. Я звільнилася, — вони посварилися чи дійсно ніколи не були разом? — А взагалі, він мені ніколи не подобався. Якби не ваша дружба, я б і не намагалась знайти спільну мову.

У щасливій нестямі заплющую очі та з силою притискаю до себе тендітне тіло. Мене починає мучити совість й одночасно душити радість, що всі думки про вбивство не виходили за межі мого запаленого одержимістю розуму. Я майже готовий вголос визнати, що кохаю її, але стривожене питання вихоплює мене з романтичних мрій.

— Ти мене чуєш? — спотворений схвильованим тремтінням голос примушує знехотя розплющити очі й різко відсторонитися від знайомої фігури у темряві спальної кімнати.

— Я думала, ти мене задушиш, — я ніколи не міг второпати, чому вона постійно намагається згладити навіть чужі проступки й дарує ненав’язливу посмішку. У пітьмі я майже не бачу її обличчя, але повний місяць навіть крізь щілину у шторах несміливо висвітлює руді локони.

— Чому ти постійно прокидаєшся з жахом на обличчі? — вона дійсно не помічає, що її постійні питання, наче встромлюють циганські голки в моє втомлене тіло? — Невже сумісне життя зі мною настільки лякає?