РОЗДІЛ 6

Тієї ночі я не наважився покинути будинок Шері, бо надворі вже остаточно стемніло, а після цілого дня, проведеного в бруді, страху й голоді, я був страшенно виснажений. М’язи боліли від постійного напруження, а очі пекло так сильно, ніби під повіки насипали піску. До того ж я розумів, що зараз це місце значно безпечніше за темні провулки, у яких мене могли б знайти люди, собаки або хтось із лабораторії, якщо вони вже почали шукати мене за межами комплексу.

За вікнами шумів вітер, і гілки дерев іноді ковзали по шибках із тихим скреготом. А будинок уночі був тихим. Я довго блукав ним, намагаючись зрозуміти, де мені сховатися до ранку.

У спальні Шері пахло парфумами, сигаретами й чимось кислим, схожим на старе вино. На підлозі валявся одяг, а біля ліжка стояла майже порожня пляшка. Я зазирнув у кімнати її дочок. Кімната молодшої була заповнена іграшками, кольоровими ковдрами й малюнками на стінах. Кімната старшої виглядала зовсім інакше — похмурішою. Вона точно майбутня готка. На столі стояли косметика, навушники й кілька чашок із засохлими плямами на дні.

Саме в її кімнаті я побачив планшет. Він лежав на ліжку серед зім’ятої ковдри, а екран час від часу тихо спалахував від повідомлень.

Я обережно виліз на ліжко й торкнувся екрана, і він увімкнувся без пароля. Я мало не запищав від полегшення. Люди й справді неймовірно необережні.

Я швидко зрозумів, як ним користуватися, бо багато чого вже навчився зі смартфона Емілії. Планшет був більший за телефон, і друкувати на ньому виявилося значно зручніше — помилок виходило менше.

Я одразу відкрив браузер і зайшов у свій Google-акаунт, щоб записати все це, що ти зараз читаєш, якщо це, звісно, хтось узагалі читає. Мені здавалося, що якщо я не запишу це зараз, то потім щось забуду, а я не хотів нічого забувати. Я хотів, щоб залишилися докази.

Потім я почав шукати інформацію. Я вводив у пошук Google слова, які пам’ятав із розмов у лабораторії. Прізвища всіх, кого пам’ятав із лабораторії. Назви препаратів, які зміг пригадати, але виявилося, що я погано їх запам’ятав, тож нічого так і не знайшов.

Я почав вводити в пошук фрагменти фраз. Як я й очікував, більшість результатів була марною, але потім я натрапив на дещо дивне. Ім’я Келлера, точніше його прізвище, згадувалося в старій статті. Я відкрив її й почав читати.

Стаття була про спалах невідомої хвороби в Індії приблизно рік тому. На екрані були фотографії людей у захисних костюмах, натовпи біля лікарень і якісь таблиці зі смертністю. Я читав повільно, бо деякі слова були складними, але загальний зміст зрозумів. У статті згадувався доктор Келлер як один із учених, які працювали над експериментальним лікуванням під час епідемії.

Я відчув, як усередині щось напружилося. Це змусило мене читати уважніше.

У тексті писали, що хвороба викликала дивні ураження нервової системи в новонароджених дітей і що міжнародна група дослідників намагалася створити препарати для «адаптації мозку до патологічних змін». Адаптації. Я вже чув це слово в лабораторії, але забув його значення, тож відволікся, щоб погуглити його, а потім повернувся до статті.

Мої пальці повільно ковзали по екрану, поки я читав далі. Там було написано, що частина досліджень після спалаху стала засекреченою через «етичні суперечки». Етичні. Ну, нарешті хтось про це згадав. Колись я не до кінця розумів це слово, але воно часто траплялося поруч із чимось поганим.

Я відкрив ще кілька статей. У деяких згадувався той чортів Келлер. В інших — якісь приватні медичні фонди й закриті дослідницькі програми.

Потім я почав шукати місце, де мене тримали. Це було набагато складніше, бо я не знав адреси, але пам’ятав деякі речі: назви на коробках і логотипи на документах.

Якось я бачив частину адреси на папці, яку ніс Пітерсон. Я почав вводити все це в пошук, перебираючи варіанти, тож години минали непомітно. За вікном ніч ставала дедалі темнішою й тихішою.

І раптом я дещо знайшов на Google Maps. Там була територія за містом, поруч із лісом. Офіційно там значився якийсь закритий дослідницький центр біотехнологій. Майже без фотографій та інформації про нього. Навіть супутникові знімки були дивно розмитими в деяких місцях. Я дивився на ту бісову карту й відчував, як у мене тіло вкривається сиротами, бо це було воно. Я впізнав дорогу поруч із лісом, яку одного разу бачив через вікно, коли мене кудись перевозили. Точно. То був мій перший спогад ще до лабораторії — мене везли туди. Я просто забув той день, точніше, навіть не знав, що пам’ятаю його.

Я збільшив карту ще сильніше, але все досі було розмитим, наче вони спеціально сховали це місце від людей.

Потім я повернувся до статті про Індію й раптом помітив дату та завмер. Спалах стався приблизно тоді ж, коли я народився. Я ще раз перевірив дату. Потім ще раз, і мене почало трусити.

Я сидів у темній кімнаті з планшетом і раптом подумав про дещо настільки страшне, що мені стало важко дихати. А що, якщо я з цим пов’язаний? Чи це збіг? Або якщо лабораторія, у якій мене тримали, була продовженням тих дослідів?

У голові крутилися уривки розмов із лабораторії, голоси Келлера й Пітерсона, слова про адаптацію мозку, новонароджених і препарати. Я раптом зрозумів дещо дуже погане: якщо я справді був пов’язаний із тими дослідами, то лабораторія ніколи не перестане мене шукати. Для них я був результатом експерименту, доказом їхньої роботи або помилкою, яка втекла. Від цієї думки мене знову почало трусити, і я підтягнув до себе ковдру, хоча холод ішов не від кімнати, а ніби зсередини мого тіла.