Розділ 7

Зоряна

Я піднялася з місця, щоб привітатися с Владом та Ганною, головними організаторами цього заходу. Трохи поговорили за те, за це. Вони спитали, чи усе мені тут подобається. Звісно, все. Крім відвідувачів. Вірніше, тільки одного з них. Але цього я їм, звісно, не сказала. З цим вже не до них.

Раз у раз ми попадали у сполохи світла. Це фотограф яскраво освітлював цей захід, підглядаючи за людьми.

Я зітхнула. Час був і мені порадувати моїх підписників. Де саме це зробити, шукати не довелось. Найчарівнішим місцем в залі був величезний бокал для мартіні, наповнений якоюсь флуоресцентною рідиною, що неоново мерехтіла у світлі диско-кулі.

Я підійшла до цієї гігантської ємності, що була висотою більш ніж я, та ввімкнула камеру.

- Привіт, мої любі! Ну, ось, я, як і обіцяла, показую вам цей дуже модний заклад. Ви тільки подивіться, що тут є, - я трохи відхилилася вбік, щоб вони змогли помилуватися цим витвором мистецтва. А потім повернула камеру на себе. - Атмосфера тут дуже весела, музика чудова, діджей вище всіляких похвал, - саме за ці слова я і отримувала зараз свій гонорар, - вам обов'язково сподобається. Приходьте сюди завтра, сфотографуйтеся на тлі цього чудового келиха і відзначайте мене. А потім я виберу двох щасливчиків, напої для яких тут весь вечір будуть безкоштовними. Всю необхідну інформацію я залишу нижче, - я збиралася продублювати це сторіз постом. - Ну як вам? Подобається?

Після моїх слів посипався шквал сердечок. Я навіть злегка здивувалася - клуб їм так сподобався або можливість напитися безкоштовно?!

Злегка повела головою і боковим зором побачила, чому вони так розчулилися.

Позаду мене, збудувавши з пальців сердечко, стояв Назар і променисто посміхався. Він прекрасно влазив у кадр. Таким чином виходило, що сердечко зараз було між нами.

- Так, це Назар. Мій друг і тільки друг, - сказала я, намагаючись не кривитися при вимовленні цього слова. - Посилання на нього залишати не буду, головного бабія столиці ви і без мене знаєте. Обіймаю всіх і чекаю завтрашніх фото. Перевіряйте сторіз, пізніше додам ще щось. Па. Цьом.

Я вимкнула камеру і опустила телефон. Засуджуючим поглядом подивилася на хлопця.

- І навіщо ти це зробив? – зовнішньо спокійно запитала я, усіляко намагаючись не зірватися.

- Втілюю своє бажання у життя, - хлопець широко посміхнувся і підвис на моїх щільно стулених губах.

- А про моє бажання ти запитав? – стримуватися було дедалі важче. – Хоча ні. Навіщо тобі це?! Ти ж егоїст, - розвернулася і пішла від нього подалі.

Я зайшла в дамську кімнату. Ух, і розлюченою ж я була! Хотілося кричати, навіть щось розбити. Зазвичай я такого не роблю. Це в моєму характері. Я спокійна як удав. Але сьогодні цей… цей нехороший хлопець вирішив, що для нього відкриті всі двері. Не миттям, так катанням.

Я зупинилася біля раковини, дивлячись на себе у дзеркало. Вмитися холодною водою я не могла. Хоч і дуже хотіла. Якщо я плесну собі в обличчя прохолодну вологу, то відразу ж змию весь свій макіяж. А тоді мене ніхто не впізнає, крім (іронія) того, хто зараз бісив мене більше за все не світі.

Тому я зосередилася на диханні. Кажуть, це допомагає. Мені точно допомогло. Вдих. У мене все добре. Видих. У мене все добре. Знову вдих. Повільно і зосереджено.

За дверима почулися дівчачі голоси. Я начепила маску дружелюбності. Поспішно кинула оком у дзеркало. Дякувати Богові, виглядала я нормально. Якщо не знати мене близько, можна не помітити невеликого напруження біля очей.

Перекинувшись декількома словами з блогерками, які також зайшли сюди освіжитися, я залишила приміщення.

Побуду тут ще годину і поїду. Всі домовленості між мною та організаторами були виконані, сторіз викладено, фотографій зроблено багато, навіть фото красунчика-бармена, від якого точно вибухне мій наступний пост. Що ж робити зараз? Пити вже не хотілося. Тому я підійшла до широкого дивану, оббитого чорної шкірою, та зручно вмостилася на ньому. На секунду примружила очі і відразу ж відчула, що біля мене хтось з’явився. Дивитися, хто саме, потреби не було. Цей приємний чоловічий запах я вже встигла запам’ятати.

- Прийшов ще фоток наробити? – не розплющуючи очі, промовила я. – Чи вже достатньо на декілька днів? – нарешті глянула на Назара.

- Ні.  Я хотів запросити тебе на танок, - музика навколо нас якраз сповільнилася, було напівтемно, хлопець уважно дивився у очі. – Більше до тебе не підійду. Сьогодні.

- Задокументувати свою «дівчину» для батька хочеш? – стомлено спитала я та одразу ж здивувалась, почувши відповідь.

- Я взагалі сьогодні нічого не знімав.

Я недовірливо відкрила Інстаграм. Ні фото, ні сторіз, взагалі жодної згадки. Може в нього там у телефоні і є невикладені фото, але зараз хлопець не збрехав.

- Пішли, - сказала я, спираючись на його протягнуту руку.

Танцювати з ним було доволі приємно. Він був вищим від мене та рухався напрочуд легко. Так, ніби він займався танцями.

- Мама в дитинстві водила на танці, - схилившись до мого вуха, Назар ніби відповів на моє незадане питання.

Я кивнула, але нічого не сказала. Навіщо йому самооцінку підвищувати, і так вона майже як Еверест. Пісня скінчилася і ми розійшлися у різні боки. Хлопець дійсно до мене за цей вечір жодного разу не підійшов, навіть не дивився в мій бік. Мене це трохи зачепило. Я вже ніби звикла до його нав’язливої уваги, без якої зараз залишилася.

Ще трохи поспілкувавшись (швидше для проформи) з іншими блогерами, я викликала таксі і поїхала додому.

Очами я більше нікого не шукала.