1 розділ

Павло

- Іване, зупинись, не потрібно постійно переслідувати мене, - виставляю праву руку вперед і жестом намагаюсь зупинити мого охоронця, котрий останні три тижні ні на крок не відходить від мене.

- Вам мало одного кульового поранення, шефе?

Я одразу до скрипу зціпив зуби, бо цей велет вмів протверезити мізки. Навіть ліве передпліччя занило, згадавши той біль, коли влучила куля. 

...Того дня мені шалено пощастило, бо на зміні був Іван. Вже не перший раз він доводив мені свою відданість, а в той сірий дощовий вечір він ніби щось передчував. Я рідко звертав увагу на його присутність, а того разу це мене навіть дратувало. Спочатку чоловік щось уважно перевіряв, потім з кимось зв'язувався. Зрештою, я ледь не запізнився на ділову вечерю у найвідоміший ресторан нашого міста. Клієнт, котрому ми мали будувати заміський будинок, людина досить поважна, тому було б не гарно її розчаровувати. 

Хоча, з рештою, та зустріч не відбулась, бо я не дійшов до будівлі якихось п'ятдесят метрів.

- Лягай, - гамір нічного міста прорізав низький голос Івана.

І я дивом дослухався до наказу, що мене й врятувало. Перший постріл - мене поранено у руку, а другий - відповідь Івана тій тварині, котра наважилась мене вбити.

- Поранений, але втік, він не один був на автівці.

- Чорт, що ж так боляче?! - затискаю поранення долонею і відчуваю, як по пальцях цибенить кров.

- Тримайся, жити будеш.

Іван викликає швидку допомогу, а потім шукає аптечку у багажнику автомобіля. А я піднятись не можу, враження, що все життя перед очима промайнуло. А помирати не хотілось, бо ще не все життя прожив. Дивно, а ще п'ять років тому було бажання померти після того, як не стало її...моєї дружини.

Амалія загинула у найдурнішій автокатастрофі, котра сталася з вини водія вантажівки. Моя дружина поверталась з сусіднього міста, куди останнім часом їздила до давньої подруги. Олена - найкраща університетська подруга моєї дружини. Була дружкою на нашому весіллі, а потім досить вагомо допомагала Амалії виходити з затяжної депресії після смерті нашої новонародженої дитини.

- Швидка їде, тільки тримайся. Його спробують затримати, я повідомив поліціянтів про збройний напад біля ресторану.

Він ще багато чого мені говорив, але в якийсь момент я вже нічого не чув...

Лише шурхіт якогось птаха у пишній кроні вивів мене зі спогадів. Я підняв голову догори і іронічно посміхнувся. 

На цьому цвинтарі нічого не змінилось за останні роки. Така ж помпезна тиша та поодинокі відвідувачі. Кінець серпня постійно зустрічає мене в роковини її смерті дрібним дощем. Раніше я цього не помічав, бо голова була зайнята горем. І постійними думками про те, а якби ми зараз жили, коли б вона залишилась живою? Чи були у нас ще діти? Чи стала б вона знову тою усміхненою жінкою, в котру я шалено закохався в тридцять років?

- Та кому я тут потрібен? - іронічно відповідаю Іванові та повільно йду туди, де вічним сном відпочиває моя дружина. 

- Парасольку візьми.

- Не розкисну.

Дійсно, з чого б це я мав розкиснути? Сіє дрібний дощ, але це така нісенітниця у порівнянні з тим, що відбувається у світі.

Чую, що хлопець впевнено йде за мною. Не чіпаю його, бо він сумлінно виконує всі свої обов'язки. В правій руці тримаю букет улюблених троянд Амалії. У мене вдома безліч її фото з червоними квітами. Жодне свято не минало без них. Вона їх обожнювала.

- У неї хтось був, - голос Івана здивований.

- Чому ти так вирішив?

- Ось цих штучних квітів останнього разу тут не було.

- Ти впевнений?

- Шефе, ми сюди приїжджали лише з живими.

Я нічого не розумію. Хто міг залишити тут цю пародію на квіти? За п'ять років жодного такого випадку. 

Я торкаюсь дешевого букетика ромашок і уважно вивчаю цей сувенір. Можливо хтось просто помилився? 

Очима вивчаю могили, котрі розташовані поруч. Подібного немає у жодному вазоні. Дивно.

Я уважно поглянув на пам'ятник та тяжко видихнув. Вона знову посміхалась. А я відчув порожнечу в душі. Вона й досі не затяглась. Нічого не цікавило, нічого не зваблювало....правильніше - ніхто.

- Бачиш, ще живий. А в той вечір думав, що скоро зустрінусь з тобою.

За спиною закашляв Іван. Дивлюсь, а він підкурює цигарку та уважно оглядає місцевість. Я чомусь теж очима блукаю по території. Кого сподіваюсь побачити? Знову її образ, котрий уже неодноразово зустрічав у місті?

Схоже, що у мене починає прогресувати якась невиліковна хвороба. Зазвичай з часом біль має вщухати. А у мене зворотній ефект, бо я бачу дружину серед інших людей.

- Все гаразд?

Іван стоїть поруч зі мною і уважно спостерігає за моїм обличчям. 

- Нормально. Ще декілька хвилин і повертаємось. 

Я стиснув квіти у руці і тяжко зітхнув, ставлячи букет у вазон. Червоний колір постійно мені нагадував про неї. І їй він дуже пасував. 

Нащо кожного разу краю собі душу? Нащо кожного місяця шукаю час, щоб приїхати сюди та побачити її? Чому не відпускає? Враження, що цей етап у моєму житті ніяк не закриється. Я розгинаюсь та ховаю руки у кармани джинсів. Знову дивлюсь у далечінь і у якийсь момент розумію, що божеволію.

- Іване, дивись туди, це вона. Розумієш? - вказую рукою вліво і ледь не гарчу від болю, котрий пронизує поранену руку.

- Павле, це не твоя дружина. Зупинись! Там нікого немає. 

А я не слухаю його, бо хочу всім довести, що не божевільний.

 Чорт, я занадто реаліст, щоб вірити у містичну маячню, реінкарнацію чи щось подібне. Але це вже перейшло будь-які рамки. Я не божевільний, як вважають люди, з котрими я поділився своїми спостереженнями. Бабуся вважає мене дивним, а брат батька лише засмучено дивиться і мовчить. Лише двоюрідний брат час від часу намагається мене розшевелити та знайти мені нову жінку. Та не на часі. 

- Я тобі доведу, що не зійшов з розуму!

Не зважаючи на загальний задовільний стан, я впевнено біжу вперед, очима намагаючись зачепитись за яскраво-рожеву парасольку. У мене ідеальний зір, тому впевнений, що бачив не привида, а людину.