Розділ 14

Миттю перед очима все почервоніло, а світ почав зникати. Аввадон цього на щастя ще не помітив. Болюча судома пройшлась по хребті, сковуючи мене. Перед очима з’явилась Пандора. Наче жива.

— В тебе обмаль часу, — сказала вона, — знайди Вітерроуза.

— Для чого? — прошепотіла через нестерпну муку я.

— В тебе немає вибору, — відповіла вона, — в нього коди, що врятують тебе.

— Все добре? — сказав схвильовано Аввадон десь в далині, — Ексенайт!

— Де? — запитала я.

— В місці його вічної спокути, — промовила вона.

— Пандора! — закричала я і витягнула руку.

Я тонула.

Не на яву, а наче у сні.

Миттю хтось схопив мене за зап’ястя і підняв на руки. 

Була в мареві.

Загублена поміж сном і реальністю.

І лиш схвильований голос в далині…

— З нею все буде добре? — говорив хтось.

— Не знаю, — відповіла інша.

— Тоді зітри цю Пандору, — наказав той незнайомець.

— Не можу, — сказала та жінка, — в мене немає кодів.

— Яких до сто біса кодів! — прокричав він і вдавив кулаком в стіну.

— Я можу лиш оптимізувати або стерти все за останні два місяці, — відповіла незнайомка, — але цього вистачить максимум на тиждень.

— А що тоді? — запитав Аввадон.

— Не знаю, — відповіла жінка, — але це повториться. Якщо не знайти кодів вона загине. Втратить розум і зав’яне.

— Стирай! — наказав він.

— Ні, — прошепотіла я з усіх сил, — оптимізуй.

— Це виграє в двічі менше часу, — сказала незнайомка.

— Я згідна, — відповіла я.

І світ знову зник.

Я не знала де була.

Була наче дитиною.

Мене за руку тримав якийсь чоловік.

Ми йшли вулицею, гуляли в парку.

Я підняла погляд.

Це був доктор Вінтерроуз.

— Дора, — промовив він.

— Так, татусю? — запитала я.

— Сьогодні ти зустрінешся з одною дівчинкою, — сказала спокійно вона.

— Ким? — поцікавилась я.

— Ексенайт, — відповів холодно він.

Миттю чужий спогад розсипався, перетворився на нитки і розвіялись за вітром. Я вже була деінде. Я не була собою. Я стояла за собою, я закривала ту дівчину рукою. Я була Пандорою. 

— Що ти наробив! — прокричала я в спогадах Пандори.

— Нічого, — відповів Вінтероуз.

Він кинув гранату. Жахливий біль скувала і опік мене. Вибух відразу почав розсипатись. Я була знову десь. Але не знала де. Оглянувшись довкола я побачила білу кімнату в центрі якої була дивно голограма. Це було зображення дівчини.

— Де це? — запитала здивовано я.

— В твоїй свідомості, — сказала спокійно Пандора.

— Що вони зробили? — поцікавилась я.

— Оптимізували тебе, вони видалили більшість моїх спогадів, — пояснила вона.

І все розсипалось знову. І в голові лиш лунали слова:

«Місце його вічної спокути».

Я не знала де була, але це точно була я, тоді моє волосся ще було фіолетовим. Я тримала в руках лом. Я стояла перед могилою з написом:

«Пандора Вінтерроуз

04.06.2064 — 07.07.2091

З життя пішла за мить ти, а біль залишиться назавжди.»

Я зняла могильну плиту і побачила всередині урну. Стримуючи сльози я закинула всередину спеціальний пристрій що мав виділити паралізуючий газ коли я натисну на кнопку.

І все розсипалось знову. І в голові лиш лунали слова:

«Місце його вічної спокути».

Я затиснула вуха, а слова повторюватись знову.

«Місце його вічної спокути».

Я проснулась.

Мої очі розплющилися, а світло проникло в них і враз вразило мою свідомість. Я вже не була в тому дивному світі, де гралися пам'ять і реальність. Навколо мене була кімната, і я лежала на ліжку. Все тіло було таке важке…

— Вона прокинулась! — вигукнув голос.

Я повернула голову і побачила обличчя Аввадона. Він стояв поруч з ліжком, дивлячись на мене схвильованно.

— Ти в порядку? — запитав він.

— Що тут сталося? — поцікавилась я, намагаючись зосередитися.

— Ти знепритомніла, — відповів холодно він, — Ти була в оптимізації. Вони витягли з тебе багато спогадів, але я врятував тебе вчасно. Ти майже померла, — пояснив Аввадон.

Я спробувала піднятися, але відчула слабкість у всьому тілі. 

— Де Пандора? Я повинна знайти Вінтерроуза, — сказала я, намагаючись згадати всі деталі.

— Вона в твоїй голові, — промовив він.

— Мені потрібно йти, — прошепотіла я.

— Тобі треба відпочити і відновити сили, — запропонував Аввадон, допомагаючи мені притулитися до подушки, — ти ще не готова.

Але я не хотіла слухати. Я потребувала відповідей.

— Пандора сказала мені, щоб я знайшла Вінтерроуза. Якщо він має коди, які можуть мене врятувати, я не можу відкладати це, — відповіла йому я.

Аввадон серйозно поглянув на мене.

— Тобі треба бути обережною. Вінтерроуз — небезпечна людина. Якщо ти вже вирішила вирушити в пошук, тоді краще підготуйся. Ми не знаємо, що там може трапитися, — сказав холодно він.

Я мовчки погодилася, кивнувши головою. Аввадон допоміг мені піднятися з ліжка і вийти з кімнати. Знайомий запах антисептиків і лікарських засобів пронизував повітря.

— Куди ти підеш? — запитав Аввадон, переймаючи мене під руку.

— На місце його вічної спокути, — відповіла я.

Він передав мені одяг і повів на виписку.

— Ти впевнена, що ти готова до цього? — спитав Аввадон.

Я подивилася йому в очі.

— Так, я готова, — відповіла спокійно я.

Переодягнувшись я пішла геть та сіла на метро. Думаючи про все що сталось я старалась згадати все що сталось. Але можливо ще був не час. Я мала дістати коди. Як добре що Аввадон дав мені пушку. Я мусила все вирішити.

Я вийшла на кінцевій станції «Об'їзна» та піднялась на гору. Я минула декілька вуличок та стояла перед входом на величезний, багатоповерховий цвинтар. Сьогодні ми зустрінемось, Вінтерроуз.