4

Ось уже хвилин десять я бовтаю ногами, намагаючись підібрати потрібні слова. Мені не хочеться ображати Чада, але й піти проти волі серця, знаючи, що весь цей час Майк був поруч і навіть шукав мене, не можу.

І нехай у нас нічого не вийде, я вже прийняла рішення. Залишилося тільки озвучити вердикт чоловіку сидячому поруч.

— Він тут, так? — Чад говорить першим, приголомшуючи мене.

Чоловік не дивиться у вічі. Його погляд спрямований уперед. На дитячий майданчик, де грається його крихітка Кендіс.

— Як ти…

— Дізнався? — хмикає він, домовляючи за мене фразу. — Я це бачу у твоїх очі. У них з'явився блиск, який зник десять років тому. Я все розумію. Не змагатимуся з Торесом.

— Що за дурниці!

— Я знайду Кендіс няню.

— Чад! Припини! Я не збираюся відмовляти тобі у допомозі з Кендіс.

— Торес не погодиться. Я не погодився б.

— Чад ...

— Коли ви зустрілися з ним?

Він і досі не дивиться на мене. Відсторонений. Начебто саме зараз вибудовує між нами величезну стіну.

— Вчора. Цілком випадково… — чомусь починаю виправдовуватися я. — Ми з Маргері пішли до тату салону.

— Зрозуміло. Я радий за тебе! — раптом заявляє він. — Я все віддав би, щоб Керрі була поруч. Але це неможливо. Тому мені тільки залишається любити крихітку Кендіс. — Чад повертається до мене, і вперше за цей час дивиться у вічі. — Не проґав свій шанс на щастя, Кристал. Ти заслуговуєш на це.

***
У мене тремтять руки та буквально через це все валиться з них. Я не можу нормально нанести макіяж. У мене не виходить вирівняти волосся. Але все одно, стоячи біля дзеркала, я дивлюся на себе розуміючи, про що говорив Чад. У мене світяться очі.

Що таке любов?

Почуття, яке приносять розпач. Біль. Почуття здатні зводити з розуму. Кохання буває різним. Кохання приносить різні емоції. Багато років тому я зазнала отруйного кохання. Відсутність коханої людини мене спустошувала. Але зараз я відчуваю, як наповнююсь знову. І причиною тому, той самий хлопець. Майкл Торес. Той, якого я люблю та ненавиджу.

Ми більше не підлітки, якими керують батьки. Можливо, цього разу ми маємо більше шансів залишитися разом?

***
Я приїжджаю у призначене місце із запізненням. Ну ось така я тепер. Зовсім не вмію розпоряджатися часом. В усьому винні неправильні думки в голові.

Вийшовши з таксі, я бачу перед собою стару п'ятиповерхівку. У повідомленні було написано, що Майк чекатиме мене на даху.

Перед очима чомусь з'являється картинка багаторічної давнини, де Майк влаштував романтичне побачення у закритому пляжному клубі.

Тоді нас вигнав охоронець. Сподіваюся цього разу не трапитись нічого схожого.

Цікаво, він сподівається, що я прийму його пропозицію? Тому що вчора я просто втекла після того, як його губи відірвалися від моїх.

Що він думає? Що в його думках, які для мене завжди були під забороною.

На дах я не поспішаю підійматися. Повільно долаю кожну сходинку вірячи, переконуючи, що я приймаю правильне рішення.

Стоп, Кристал! Звідки стільки категоричності? Це звичайна зустріч колишніх коханих. Колишніх коханих? Самої не смішно?

Абсурд. Навіть у думках це ненормально звучить.

Штовхнувши двері, що ведуть на дах, я потрапляю в казку. Точніше в романтичну мелодраму, де головний герой влаштував справжню казку для коханої.

Небо вкривалося ніжно-рожевими хмарами заходу сонця. Майк стоїть біля поручнів і спостерігає за чарівною дією природи.

Неподалік від нього знаходиться столик для двох під покривом лампочок, що вже світяться.

Почувши сторонні кроки, Майк обертається і серце обривається вниз. Він дивиться на мене так само як багато років тому. Начебто я найдорожча прикраса у всьому світі та чоловік не вірить, що вона дісталася йому.

- Ти дуже красива…

Мовчу. Стою на місці, боячись зрушити. Невже я й досі вагаюся. Навіщо? Я вже тут. Адже я люблю його попри все, і цього не змінити. Це почуття не піддається контролю. Воно нерозважливе. Воно не зрозуміле. Але одне знаю точно. Зараз, поруч із ним я щаслива.

— Ти прийшла. — Майк знову намагається видавити з мене хоч слово. Марно. Я мовчу. Просто дивлюся, але це не довго.

За мить я зриваюся з місця і біжу до нього. Майк охоче підхоплює мене на руки та відповідає на поцілунок. Це мало статися п'ять років тому… Але мені здається, якби це не сталося б сьогодні, воно відбулося б через п'ятнадцять років. Просто хтось там зверху вирішив, що ми призначені долею, у якої немає контролю над часом.

— Я люблю тебе!

Кінець